Идет загрузка документа (141 kByte)
Главный правовой
портал Украины
Главный правовой
портал Украины
Остаться Попробовать

Об Основных направлениях социальной политики на 1997-2000 годы

Президент Украины
Указ Президента от 18.10.1997 № 1166/97

УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про Основні напрями соціальної політики на 1997 - 2000 роки

З метою створення конкретних механізмів реалізації принципів соціально орієнтованої економіки, підвищення ефективності соціальної політики на основі раціонального використання наявних фінансових і матеріальних ресурсів постановляю:

1. Схвалити подані Кабінетом Міністрів України Основні напрями соціальної політики на 1997 - 2000 роки (додаються).

2. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям у місячний строк розробити та затвердити конкретні заходи щодо реалізації Основних напрямів соціальної політики на 1997 - 2000 роки з визначенням виконавців і строків виконання.

 

 

Президент України

Л. КУЧМА

м. Київ
18 жовтня 1997 року
N 1166/97

 
 

 

 

 

 

 
 
 

ДОДАТОК
до Указу Президента України
від 18 жовтня 1997 року N 1166/97

ОСНОВНІ НАПРЯМИ
СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НА 1997 - 2000 РОКИ

I. Соціальна політика: стан, тенденції розвитку, цілі та пріоритетні напрями

1. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, ліквідовано адміністративно-розподільну систему планування і управління, запроваджено широку демократизацію трудових відносин. Триває формування організаційних та правових засад ринкової економіки. Сформовано, в основному, недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки.

Закладено правову базу для розвитку ринкових відносин. У народному господарстві відбувається зміна форм власності. Здійснюються заходи щодо встановлення мінімальних соціальних гарантій, надається адресна допомога малозабезпеченим громадянам.

Разом з тим розрив економічних зв'язків, відсутність енергоносіїв, наявність значної кількості підприємств оборонного комплексу, що потребують конверсії, призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Внаслідок цього знизились реальні доходи значної частини населення, зросла заборгованість із виплат заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, поглибилась платіжна криза.

Компенсаційні заходи щодо індексації заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат істотно відставали від зростання споживчих цін. Численні пільги, соціальні виплати і допомога нерідко впроваджувались без урахування матеріального становища різних категорій громадян та їх реальних можливостей забезпечити власний добробут. Як наслідок в суспільстві зростає соціальне утриманство, що зменшує можливості для надання допомоги тим, хто її дійсно потребує.

Зменшення надходжень до бюджету загострило проблему фінансування бюджетних установ освіти, охорони здоров'я, науки, культури. Погіршився соціальний захист найбільш вразливих верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, одиноких, безробітних і багатодітних сімей. Знизився рівень соціально-трудових прав і гарантій громадян.

Ситуація, що склалася в соціальній сфері, не дозволяє відкладати її реформування на пізніші строки. В зв'язку з цим необхідне переосмислення орієнтирів у формуванні соціально-економічної політики. Вона має спрямовуватись на органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з активною соціальною політикою.

2. Стратегічними цілями соціальної політики на державному рівні є:

досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту і умов життя людей;

забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоздатності робочої сили;

гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім'ї;

забезпечення соціальної підтримки соціально найвразливіших верств населення;

вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої, підвищення тривалості життя;

значне поліпшення соціальної інфраструктури.

3. Основними завданнями соціальної політики України на 1997 - 2000 роки є:

забезпечення стабілізації рівня життя населення (1998 рік);

сприяння розвитку України як суверенної, демократичної, соціальної, правової держави;

забезпечення конституційних прав і гарантій населення;

органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою;

визначення та здійснення заходів національної безпеки держави у соціальній сфері;

орієнтація соціальної політики на економічно активне населення, збереження і відтворення трудового потенціалу, утвердження необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю, проведення політики заохочення ефективного платоспроможного попиту населення;

підвищення якості правових норм, забезпечення збалансованості законодавчих норм та реальних можливостей їх виконання;

розробка державної стратегії формування середнього класу, механізму дотримання пропорцій співвідношення між рівнями доходів різних верств населення;

здійснення реформ у найважливіших напрямах соціальної політики: трудових відносин та оплати праці, рівня життя, зайнятості та соціального захисту населення, освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму;

збалансованість соціальних витрат держави;

поетапне забезпечення соціальної спрямованості економіки в національних та регіональних економічних програмах;

наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм;

координація діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення державних та регіональних соціальних програм.

Основні напрями соціальної політики як на державному, так і регіональному рівнях є складовою частиною ідеології державного будівництва, яка націлена на забезпечення прав і свобод людини, інтеграцію суспільства навколо національної ідеї, відтворення соціальних цінностей, соціальне партнерство, розвиток демократичних інститутів самоврядування у суспільстві, формування державної стратегії для зупинення тенденції моральної та духовної деградації суспільства.

4. Для досягнення цієї мети необхідно:

відновити стимулюючу роль заробітної плати в мотивації до праці як основного джерела доходів працюючих громадян, реалізувати заходи щодо ліквідації заборгованості по заробітній платі;

забезпечити ефективний контроль за реальними доходами населення на основі їх декларування та вдосконалення системи оподаткування доходів фізичних осіб і майна, що знаходиться у власності громадян;

стимулювати використання доходів від трудової та підприємницької діяльності, власності громадян для інвестування та кредитування соціальних програм;

проводити активну політику щодо зайнятості;

поглибити адресність всіх видів соціальної допомоги і надання пільг;

створити сприятливі умови для життєдіяльності малозабезпечених верств населення;

підвищити роль загальнообов'язкового державного соціального страхування як найважливішого механізму захисту громадян у разі виходу на пенсію, втрати заробітку внаслідок безробіття, хвороби, інших соціальних і професійних ризиків;

поліпшити фінансування галузей соціальної сфери, державних і регіональних соціальних програм;

встановити систему державних соціальних стандартів у сфері оплати праці, пенсійного забезпечення, соціальних послуг та матеріального забезпечення, стипендій, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування, освіти, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку населення;

підтримувати недержавні форми соціального захисту населення.

Здійснення основних напрямів соціальної політики України на 1997 - 2000 роки буде проводитися у тісному взаємозв'язку із Середньостроковим прогнозом економічного і соціального розвитку України до 2000 року.

5. Стратегічними Цілями соціальної політики на регіональному рівні є:

забезпечення виконання прийнятих державних програм на регіональному рівні;

здійснення контролю за структурними зрушеннями в економіці регіону, забезпечення його життєдіяльності та підтримки відповідного рівня життя населення;

створення нормативної бази формування місцевих бюджетів;

створення у регіонах умов для забезпечення рівних стартових можливостей життєдіяльності з урахуванням мінімальних соціальних гарантій держави та бюджетної забезпеченості одного мешканця;

проведення постійної соціальної експертизи стану і розвитку регіону, розроблення соціальних прогнозів для виваженого використання їх при прийнятті управлінських рішень на регіональному рівні;

всебічна підтримка підприємництва, особливо малого бізнесу;

впорядкування відносин комунальної власності;

розвиток житлово-комунальної сфери;

поступове реформування об'єктів соціальної інфраструктури;

здійснення ефективної адресної соціальної допомоги найбільш вразливим верствам населення;

проведення активної молодіжної політики, підтримки сім'ї, материнства та дитинства.

II. Ринок праці та зайнятість населення

У наступні роки основою політики ринку праці стане збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю, створення нових і підвищення ефективності наявних робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення, вдосконалення системи навчання, перенавчання, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, зростання мобільності трудових ресурсів.

З цією метою передбачається активізувати проведення заходів щодо структурної перебудови економіки, стимулювання зростання обсягів виробництва за допомогою зменшення податкового тиску на виробника, оздоровлення фінансового стану підприємств, підтримку інвестиційних програм та заохочення інвестицій.

Забезпечення демографічного відтворення населення

1. Чисельність населення останнім часом неухильно скорочується. Це явище характерне для всіх областей України. Загальний показник народжуваності в 1996 році зменшився до 9,1 особи на 1 тис. населення, а смертності - збільшився до 15,2 особи на 1 тис. населення.

На демографічну ситуацію в державі значно впливає віковий склад населення. За останні десять років зросла кількість осіб пенсійного віку. В 1996 році вона становила 22,9 відсотка, тоді як в 1985 році цей показник дорівнював 20,2. Порівняно з 1985 роком загальна чисельність осіб, які отримують пенсію, збільшилась на 1327,5 тис. чоловік. В той же час зменшилась кількість осіб працездатного віку з 56,8 відсотка в 1985 році до 56,0 відсотків у 1996 році. Демографічне навантаження на 1 тис. осіб працездатного віку особами непрацездатного віку дещо зменшилося і становить 786 осіб, але це відбулося за рахунок зменшення чисельності дітей. У сільській місцевості становище значно гірше, де на 1 тис. осіб працездатного віку припадає 1041 непрацездатна особа, у тому числі 597 осіб старше працездатного віку і 444 дитини.

Складними залишаються проблеми сім'ї. У минулому році на 1 тис. жителів країни було зафіксовано 6 шлюбів і 3,8 розлучень. Зростає чисельність дітей, які народжуються поза шлюбом.

2. Основними напрямами подолання демографічної кризи є забезпечення нормальних умов життєдіяльності та створення сприятливого середовища для демографічного відтворення населення.

3. З метою поліпшення демографічної ситуації в державі спрямувати соціально-економічну політику на розв'язання найбільш гострих проблем населення і сім'ї:

стимулювання народжуваності шляхом державної підтримки сімей з дітьми, надання їм соціальної допомоги;

зниження дитячої смертності шляхом підвищення якості медичного обслуговування та пропаганди здорового способу життя батьків;

зниження смертності населення в найбільш активному працездатному віці, особливо чоловіків, за рахунок поліпшення умов та охорони праці, а також навколишнього середовища, побутових умов та впровадження здорового способу життя;

забезпечення нормальних умов життєдіяльності сім'ї, підвищення якості життя за рахунок розвитку побутових послуг, часткового вивільнення жінок із суспільного виробництва;

поліпшення умов праці жінок, вивільнення їх з виробництва з важкими та шкідливими умовами праці, надання можливості для роботи на умовах гнучкого режиму праці та, за їх бажанням, часткової зайнятості;

створення широкої мережі державних та недержавних служб допомоги сім'ї, впровадження нових соціальних технологій її підтримки та соціально-психологічної адаптації до ринкових умов;

проведення цілеспрямованих дій з соціальної адаптації і реабілітації дітей, які знаходяться в тяжких життєвих умовах, зменшення сирітства, безпритульництва, підліткової злочинності, створення системи державних та благодійних реабілітаційних дитячих закладів;

розширення можливостей та забезпечення доступності повноцінного відпочинку і оздоровлення дітей;

забезпечення нормальних умов життєдіяльності людей похилого віку, благополучної старості шляхом розвитку системи соціальної допомоги;

стимулювання розвитку та підтримка сімейного підприємництва, різноманітних легальних форм індивідуальної трудової діяльності, що допоможе підвищенню матеріального добробуту населення і вирішенню багатьох побутових проблем.

Розвиток ринку праці та зайнятість населення

1. За умови практичної стабільності трудових ресурсів чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, порівняно з 1995 роком скоротилася на 2,1 відсотка і становила в середньому в 1996 році 23,2 млн. чоловік. Понад 900 тис. чоловік вивільнилося із сфери матеріального виробництва, особливо з промисловості та будівництва. Частка цих двох галузей у загальній структурі зменшилася до однієї третини. Триває спад зайнятості в науці.

У той же час можливості екстенсивного розширення сфери послуг, які дали б змогу компенсувати вивільнення робочої сили у матеріальному виробництві, майже вичерпані.

Помітно збільшилася чисельність незайнятого населення, особливо серед молоді та осіб найбільш активного працездатного віку.

Набула поширення нерегламентована зайнятість. Як об'єктивне тимчасове явище вона певною мірою стримує підвищення напруги на ринку праці, запобігає виникненню масового безробіття.

Значними залишаються обсяги вимушеної неповної зайнятості, що гальмує перерозподіл робочої сили між секторами економіки та обмежує можливості перепрофілювання підприємств. В 1996 році в стані прихованого безробіття перебувало майже 3,4 млн. чоловік.

Одночасно стрімко зменшується потреба підприємств, установ і організацій у працівниках. Протягом 1996 року вона скоротилася в 2,5 раза. Кількість введених в дію нових робочих місць була майже на чверть меншою, ніж у 1995 році.

Як наслідок, в Україні зростає безробіття. За результатами вибіркового обстеження населення з питань економічної активності за методологією Міжнародної організації праці, проведеного у жовтні 1996 року органами державної статистики, рівень безробіття в цілому по Україні становив 7,6 відсотка економічно активного населення у віці 15-70 років. Це в 1,4 раза більше, ніж у 1995 році. Рівень зареєстрованого безробіття серед працездатного населення працездатного віку за цей період зріс у 2,4 раза. Загострюється ситуація на фіксованому ринку праці. Чисельність незайнятих громадян, які перебували на обліку в службі зайнятості у 1996 році, досягла 982,6 тис. чоловік, з них офіційно безробітними визнано майже 560 тис. чоловік. Проявляється тенденція до збільшення тривалості періоду безробіття, що призводить до втрати професійних навичок та деградації робочої сили. В 1996 році середня тривалість безробіття становила 6,8 місяця. Більше 14 відсотків безробітних мали цей статус більше одного року, з них 12 тис. чоловік - від двох до трьох років, 3,5 тис. чоловік - більше трьох років.

Постійно збільшується навантаження безробітних на одне вільне робоче місце. Протягом 1996 року воно зросло до 11 чоловік, що звужує можливості служби зайнятості щодо працевлаштування незайнятих громадян, визначення перспективних напрямів перенавчання. До того ж здійснення активної політики на ринку праці гальмує обмежене фінансування, яке навіть не повністю забезпечує виплату допомоги по безробіттю та профнавчанню. У зв'язку з цим рівень охоплення незайнятих громадян активними заходами сприяння зайнятості зменшився з 50 відсотків у 1995 до 34,5 відсотка у 1996 році.

Посилення процесів вивільнення працівників, дальше зростання безробіття та підвищення напруженості на ринку праці вимагає чіткої та стабільної роботи державної служби зайнятості. Проте матеріально-технічна база цієї служби не дозволяє забезпечити якісну роботу в умовах масового безробіття. Пропускна спроможність більшості центрів зайнятості майже вичерпана. Інформаційно-довідкова система ринку праці створена лише наполовину.

Невирішеність питання про фінансування заходів щодо зайнятості обмежує надання соціальної підтримки незайнятому населенню, чисельність якого у 2000 році відповідно до Програми зайнятості населення на 1997 - 2000 роки може зрости до 4,5 млн. чоловік.

2. Основними завданнями державної політики в сфері зайнятості та регулювання ринку праці є:

здійснення заходів щодо реформування ринку праці;

створення сприятливих умов для забезпечення продуктивної вільнообраної зайнятості;

забезпечення державної підтримки високої мобільності робочої сили;

запобігання масовому безробіттю, яке виникає внаслідок структурних змін в економіці;

розроблення конкретних заходів щодо соціального захисту працівників при банкрутстві підприємств;

сприяння соціальному захисту неконкурентоспроможних верств населення;

запобігання перетворенню безробіття в довгострокове, застійне, сприяння швидкому працевлаштуванню безробітних громадян.

3. Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та вирішення поставлених завдань як на державному, так і регіональному рівнях передбачається:

проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики, що стимулюватиме більш повне використання наявних робочих місць, розвиток малих підприємств, капіталовкладення в галузі народного господарства;

запровадження системи стимулювання розвитку підприємництва, малого та середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на територіях пріоритетного розвитку;

розроблення спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних замовлень і кредитів підприємствам за умови збільшення кількості робочих місць;

відповідно до Програми зайнятості населення на 1997 - 2000 роки має бути здійснено комплекс невідкладних заходів щодо працевлаштування вивільненої робочої сили в процесі реструктуризації підприємств, зокрема підприємств вугільної промисловості, перепідготовки вивільнених працівників, набуття ними суміжних професій;

реформування системи призначення і виплати допомоги по безробіттю, розроблення заходів, що сприяли б активному пошуку роботи, участі у громадських роботах і професійній перепідготовці, скорочення терміну безробіття;

дальший розвиток системи професійного навчання і перенавчання працівників відповідно до потреб ринку праці, особливо працівників з вищою освітою;

розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів;

розроблення та впровадження механізму стимулювання створення робочих місць для окремих категорій громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

здійснення заходів щодо поліпшення соціального захисту працівників, які працюють у режимі неповного робочого дня (тижня) або перебувають у вимушених відпустках без збереження заробітної плати у зв'язку з тимчасовим зупиненням виробництва, матеріальної підтримки частково безробітних;

регулювання міграційних потоків і обсягів трудової міграції, захист прав та інтересів громадян України за кордоном, сприяння інтеграції та адаптації громадян до нових умов;

забезпечення розвитку матеріально-технічної бази державної служби зайнятості, створення умов для її повноцінної роботи в умовах значного підвищення напруженості на ринку праці;

завершення створення інформаційно-довідкової системи ринку праці;

законодавче визначення джерел формування державного фонду сприяння зайнятості населення та здійснення заходів щодо вдосконалення управління фондом;

зосередження зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади на безумовному виконанні заходів Програми зайнятості населення на 1997 - 2000 роки, схваленої Кабінетом Міністрів України, регіональних програм зайнятості населення та забезпеченні стабільного і повного їх фінансування.

Реалізація цих завдань потребуватиме вдосконалення нормативно-правової бази, для чого необхідно:

прийняти закон про внесення змін та доповнень до Закону України "Про зайнятість населення";

прийняти закон про соціальне страхування на випадок безробіття;

розробити та затвердити нормативно-правові акти про державну службу зайнятості України, про Державний фонд сприяння зайнятості населення, про порядок надання соціальної допомоги безробітним, які втратили право на допомогу по безробіттю, про організацію оплачуваних громадських робіт тощо;

Кабінет Міністрів України має внести на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо квотування робочих місць і розширення можливостей гарантованого працевлаштування інвалідів, які мають трудові рекомендації, осіб, звільнених з місць позбавлення волі, а також щодо сприяння зайнятості випускників загальноосвітніх шкіл, професійних училищ, вищих та середніх навчальних закладів.

Міграційна політика

1. Після 1991 року в Україні змінилися масштаби, структура і характер міграційних потоків. З 1994 року відбуваються нові суттєві зміни, пов'язані з тим, що кількість громадян, які виїхали з України, почала перевищувати кількість тих, які приїхали в Україну. З цього часу позитивне сальдо міграції змінюється на від'ємне. У 1996 році воно становило мінус 131,1 тис. чоловік. Виїзд з України до інших країн світу з початку 90-х років є стабільним.

На сучасному етапі Україна виступає переважно експортером робочої сили, що потребує активної політики з боку держави щодо соціального захисту працівників-мігрантів, а також максимального збереження трудового та демографічного потенціалу.

2. Міграційна політика України має базуватися на таких основних принципах:

вільний виїзд з України і в'їзд в Україну громадян України;

рівність перед законом іноземців, осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, та громадян України;

диференційований підхід до різних категорій мігрантів відповідно до інтересів держави, національного законодавства та міжнародних зобов'язань України.

3. Основними завданнями міграційної політики України є:

здійснення управління міграційними процесами, виходячи з національних інтересів України та фінансових і організаційних можливостей держави;

захист прав іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, недопущення щодо них дискримінації, ксенофобії та нетерпимості;

здійснення контролю з боку держави за використанням іноземної робочої сили з метою захисту національного ринку праці, забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за межами своєї держави;

удосконалення законодавчих та виконавчих механізмів регулювання міграції;

розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.

4. Основні напрями міграційної політики України:

Сприяння репатріації:

надання допомоги особам українського походження для повернення на батьківщину; гарантування їм права на позачергову, позаквотну імміграцію та створення умов для набуття громадянства України;

сприяння виконанню заходів, передбачених Державною міграційною програмою;

сприяння розселенню мігрантів, їх підприємницькій діяльності, культурній і мовній адаптації переселенців, щонайшвидшій інтеграції їх в українське суспільство;

захист інтересів іммігрантів з числа осіб українського походження шляхом укладання відповідних міждержавних угод.

Повернення депортованих:

створення сприятливих умов для повернення на історичну батьківщину і облаштування раніше депортованих кримських татар та осіб інших національностей;

відновлення прав і гарантій депортованих та їхніх нащадків згідно з законодавством та в рамках спеціальних державних програм;

сприяння процесу репатріації депортованих на міждержавному рівні шляхом укладання угод з іншими заінтересованими державами.

Допомога біженцям та пошукачам притулку:

надання іноземцям чи особам без громадянства статусу біженців або права на притулок в Україні згідно з нормами національного законодавства;

вжиття заходів до поступового створення умов для приєднання до Конвенції ООН 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців.

Регулювання імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства:

застосування відповідно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить таку структуру імміграції, яка відповідатиме національним інтересам держави;

регулювання кількісного та якісного складу іммігрантів, які прибувають в Україну для постійного проживання, за допомогою системи диференційованих квот;

запобігання вимушеній міграції громадян України, нелегальній міграції в Україну та вирішення проблем, пов'язаних з еміграцією українських громадян за кордон, у тому числі з метою працевлаштування;

продовження міжнародного співробітництва у сфері міграції з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, Міжнародною організацією з міграції, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями.

III. Реформування трудових відносин

Захист трудових прав громадян

1. За останні роки захист трудових прав громадян значно погіршився. Збільшується кількість випадків незаконного звільнення з роботи працівників, має місце несвоєчасна виплата заробітної плати та надання працюючим безоплатних відпусток. На багатьох підприємствах недержавної форми власності трудові відносини не оформляються відповідно до законодавства.

В цілому це пов'язано із змінами соціально-економічних умов, невідповідністю чинних норм трудового законодавства новим суспільним і економічним відносинам, з послабленням державного нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю.

2. Регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагає оновлення трудового законодавства та прийняття нового Кодексу законів про працю України.

3. З метою забезпечення конституційних гарантій кожного громадянина України на працю в безпечних і здорових умовах, а також виконання конституційного обов'язку держави щодо визнання, дотримання та захисту прав і свобод людини у сфері праці необхідно:

прийняти закон про державний нагляд і контроль за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів про працю та охорону праці, в якому передбачити правову основу, принципи організації і діяльності, а також основні завдання, функції, права і обов'язки органів, які здійснюють державний нагляд і контроль за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів про працю і охорону праці;

забезпечити відповідність національного законодавства нормам міжнародного права, змінити норми законодавства про працю України відповідно до положень ратифікованих Україною міжнародних договорів, у тому числі ратифікованих конвенцій Міжнародної організації праці;

ратифікувати найбільш важливі й актуальні конвенції МОП (з регулювання питань праці, охорони праці, соціальної політики, заробітної плати, інспекції праці), враховуючи економічні та соціальні можливості України;

завершити формування підрозділів державної інспекції праці в районах і містах та надати їм необхідні повноваження для адміністративного впливу на порушників законодавства про працю, забезпечити співпрацю інспекцій з профспілками;

запровадити державну статистичну звітність щодо фактів порушення законодавства про працю;

забезпечити надання окремих видів державної допомоги громадянам залежно від матеріального становища та використання ними своїх власних можливостей.

Розвиток соціального партнерства

1. Здійснення в Україні соціально-економічних реформ, зміна форм власності, активізація процесів приватизації, переорієнтація функцій органів управління та відмова від централізованого планування і управління обумовили необхідність формування нових аспектів соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління.

З прийняттям у 1993 році Закону України "Про колективні договори і угоди" створено правові засади для дальшого розвитку системи колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин та узгодження інтересів найманих працівників і власників.

Регулярними стали консультації і переговори з цих питань, обмін інформацією, активізувалася робота з урегулювання трудових спорів, вирішення неузгоджених і конфліктних ситуацій в ході переговорного процесу, триває робота з удосконалення чинних і розроблення нових законодавчих і нормативних актів з питань розвитку соціально-трудових відносин і соціального партнерства.

Укладені і реалізуються Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями, 57 галузевих і регіональних угод, близько 40 тисяч колективних договорів.

Поступово налагоджується взаємодія представників Кабінету Міністрів України, профспілкових об'єднань та об'єднань роботодавців з питань формування і реалізації соціально-економічної політики. Для координації спільних дій сторін щодо зміцнення соціального партнерства Указом Президента України утворена Національна рада соціального партнерства. Розпочато роботу з утворення регіональних рад. Кабінет Міністрів України сприяє становленню організаційних структур системи соціального партнерства, до яких входять міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади.

З метою вдосконалення соціально-трудових відносин, розвитку соціального партнерства Україна співпрацює з Міжнародною організацією праці. Тільки в 1996 році разом з цією впливовою міжнародною організацією проведено Національну тристоронню конференцію і ряд семінарів з метою розвитку соціального діалогу і трипартизму. Ратифіковано ряд конвенцій МОП з цих питань. Норми конвенцій і рекомендацій МОП широко застосовуються під час розроблення законопроектів, інших нормативних актів, у практичній роботі сторін соціального партнерства всіх рівнів.

У той же час недостатньо розвивається система колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин на підприємствах, в установах і організаціях державного сектору економіки, а в організаціях недержавних форм власності вона по суті відсутня. Має місце формальне ставлення до укладання колективних договорів, що різко знижує продуктивність праці. В 1996 році колективними договорами було охоплено лише 60 відсотків працюючих.

2. З метою реформування трудових відносин передбачається:

розробити правовий механізм удосконалення організаційних форм і засад соціального партнерства, взаємодії суб'єктів соціально-трудових відносин, ведення консультацій, переговорів, укладання угод і колективних договорів, проведення примирних процедур;

створити систему розгляду і розв'язання колективних трудових спорів та конфліктів, забезпечити проведення активної примирної політики у разі виникнення конфліктів шляхом застосування посередництва, примирних комісій, трудових арбітражів;

утворити Національну службу посередництва і примирення;

посилити роль держави як гаранта соціального партнерства, дотримання і розширення соціально-економічних прав найманих працівників;

активізувати діяльність місцевих органів виконавчої влади у вирішенні питань регулювання соціально-трудових відносин і здійснення соціального партнерства на регіональному та виробничому рівнях;

удосконалити структуру системи органів соціального партнерства на всіх рівнях;

ініціювати створення об'єднань роботодавців на галузевому і регіональному рівнях, сприяти залученню їх представницьких органів до участі у переговорному процесі, виробленні і реалізації питань соціально-економічної політики;

удосконалювати практику і відпрацьовувати механізм здійснення соціального партнерства на всіх рівнях;

удосконалювати соціально-трудові відносини в ході здійснення економічних реформ, зокрема приватизації, структурної перебудови галузей економіки тощо;

організувати відповідне інформаційне забезпечення учасників соціально-трудових відносин на стадіях консультацій, переговорів, укладання і реалізації колективних договорів і угод;

створити на національному рівні, в галузях і регіонах з високою соціальною напругою органи з вирішення колективних трудових конфліктів;

створити систему підготовки і перепідготовки кадрів, які займаються питаннями соціально-трудових відносин і соціального партнерства;

з метою відстеження ситуації у соціально-трудовій сфері, підготовки пропозицій щодо вирішення питань, які виникають, створити моніторинг соціально-трудових процесів;

забезпечити створення повноцінної правової та нормативної бази з питань соціально-трудових відносин, соціального партнерства. Прискорити прийняття законопроектів з цих питань, зокрема: про соціальне партнерство, про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), про об'єднання роботодавців, про професійні спілки, про зміни і доповнення до Закону України "Про колективні договори і угоди", внести зміни до Кодексу законів про працю України щодо укладання контрактів на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності;

забезпечити контроль і вжиття відповідних заходів щодо додержання конституційних прав і гарантій у сфері соціально-трудових відносин.

Охорона праці

1. Основні принципи державної політики в галузі охорони праці, що базуються на пріоритетності життя і здоров'я працівників відносно результатів виробничої діяльності підприємства та повній відповідальності роботодавця за створення безпечних і нешкідливих умов праці; комплексному розв'язанні завдань охорони праці на основі національної, галузевих, регіональних та виробничих програм; соціальному захисті працівників, які потерпіли на виробництві; використанні економічних методів управління охороною праці; здійсненні навчання населення, професійній підготовці і підвищенні кваліфікації працівників з питань охорони праці, все ще не реалізуються повною мірою.

Така ситуація пов'язана не тільки з важким економічним станом держави, а й з іншими об'єктивними і суб'єктивними причинами, які полягають у зношеності основних фондів, відсутності заінтересованості роботодавців у поліпшенні умов та безпеки праці, некомпетентності більшості персоналу з питань охорони праці, низькій трудовій та технологічній дисципліні.

Перегляд існуючих повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів самоврядування з питань охорони праці та джерел формування фондів охорони праці, відсутність суттєвих економічних важелів впливу на роботодавців не дозволяють завершити створення єдиної системи управління охороною праці.

Все ще не відпрацьовано механізм реалізації повної відповідальності роботодавця за незадовільний стан охорони праці. Фінансування заходів з охорони праці здійснюється за залишковим принципом.

2. Основною метою реформування системи охорони праці є суттєве зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм працюючих та вивільнення працівників з шкідливих та важких умов праці.

3. Для реалізації основної мети державної соціальної політики в галузі охорони праці передбачається:

досягти зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань;

створити Єдину автоматизовану інформаційну систему з охорони праці та Головний обчислювальний центр управління цією системою з метою здійснення контролю та прийняття рішень;

удосконалити державну систему сертифікації техніки і технологій щодо їх безпеки і відповідності вимогам нормативів з охорони праці;

виявляти несприятливі умови праці на підставі обгрунтованих критеріїв, показників та нормативних актів про охорону праці;

упорядкувати діючу систему надання пільг та компенсацій за шкідливі і небезпечні умови праці;

встановити єдиний порядок проведення санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища, складності і напруженості трудового процесу на робочому місці для атестації його за умовами праці та на відповідність нормативним актам про охорону праці;

провести атестацію робочих місць на відповідність нормам охорони праці;

ратифікувати конвенції Міжнародної організації праці, що визначають основні положення у сфері безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

розробити систему методичного та психолого-педагогічного забезпечення навчального процесу з охорони праці на всіх рівнях освіти;

визначити потреби галузей суспільного виробництва у спеціалістах з питань охорони праці відповідної кваліфікації та організувати їх підготовку;

зміцнити матеріальну базу існуючих та створити нові сучасні навчальні лабораторії та кабінети охорони праці;

надавати державну підтримку науково-дослідним та дослідно-конструкторським організаціям у розвитку наукової бази для створення нових видів спеціального одягу, взуття та інших запобіжних засобів та приладів.

Для забезпечення реалізації Закону України "Про охорону праці" необхідно:

завершити формування системи управління охороною праці на регіональному та виробничому рівнях для підприємств, установ, організацій усіх форм власності, видів діяльності;

здійснити перегляд законодавчих та нормативних актів з питань охорони праці з метою урахування вимог нормативних актів Європейського Союзу;

прийняти законодавчі акти про об'єкти підвищеної небезпеки та про безпечність промислової продукції;

перейти до територіально-галузевого принципу здійснення державного нагляду за охороною праці;

стимулювати розвиток громадських недержавних організацій для вирішення питань охорони праці (в першу чергу асоціацій спеціалістів з охорони праці);

забезпечити стабільне фінансування заходів з питань охорони праці.

4. Реалізувати:

Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 1996 - 2000 роки;

Державну програму навчання та підвищення рівня знань працівників, населення України з питань охорони праці на 1996 - 2000 роки;

Програму вивільнення жінок із виробництв, пов'язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час на 1996 - 2000 роки.

Кадрова політика

1. Ринкові перетворення потребують зміни кадрової політики на всіх рівнях управління і в усіх сферах діяльності. Структура ринку праці, що склалася в Україні, не відповідає сучасним вимогам структурної перебудови економіки і стримує розвиток вітчизняного виробництва.

Зміни форм власності і господарювання, тінізація економіки призвели до відтоку з сфери матеріального виробництва значної кількості трудових ресурсів, особливо молоді. Зупинення виробництва, вимушені відпустки не сприяють підвищенню професійного рівня працівників та зростанню продуктивності праці.

2. Кадрова політика має бути спрямована на раціональне використання кадрового потенціалу, підвищення загальноосвітнього та професійно-кваліфікаційного рівня, розвиток системи професійної орієнтації, посилення мотивації до праці. Державний вплив на структуру і якість кадрів повинен здійснюватися через удосконалення системи їх підготовки і перепідготовки, відновлення інституту резерву кадрів, створення сприятливих умов для залучення молоді у сферу виробництва.

3. Для реалізації кадрової політики необхідно:

сприяти всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства;

забезпечити підготовку спеціалістів та робітників відповідно до попиту на них;

створити оптимальне співвідношення державних і недержавних навчальних закладів по підготовці, перепідготовці та підвищенню кваліфікації кадрів;

забезпечити якість освітніх послуг через удосконалення механізму ліцензування і акредитації освітніх закладів, атестації викладачів, видання навчальних і методичних посібників, створення мережі методичних та інформаційних центрів;

розробити національну та регіональні програми підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до сучасних вимог;

мобілізувати кошти підприємств, установ і організацій усіх форм власності та кошти працівників для отримання відповідної освіти;

створити сприятливі умови для застосування гнучких форм підготовки та перепідготовки кадрів, зокрема фінансування підготовки та розподілу їх за держзамовленням;

розробити заходи щодо сприяння підприємствам у розвитку персоналу на виробництві;

сприяти підготовці соціальних працівників (у тому числі актуаріїв, адміністраторів для соціальних фондів різних форм власності тощо).

IV. Удосконалення системи оплати праці та доходів населення

1. Становлення ринкових відносин в економіці України і відповідне її реформування в кризових умовах соціально-економічного розвитку супроводжувалось зниженням рівня реальної заробітної плати та доходів населення.

В системі організації заробітної плати існує ряд важливих проблем: розміри заробітної плати в багатьох випадках практично відірвані від кінцевих результатів праці самих працівників і підприємств у цілому; мають місце великі розриви у міжгалузевій та міжкваліфікаційній диференціації оплати праці, співвідношенні між її максимальними і мінімальними рівнями; не налагоджено дійового механізму соціального партнерства як засобу регулювання оплати праці; не визначені до кінця місце і роль мінімальної заробітної плати.

Розмір мінімальної заробітної плати надзвичайно низький і штучно стримується внаслідок того, що замість захисної функції він став виконувати не властиву йому роль "технічного" нормативу для визначення величини цілого ряду соціальних виплат та адміністративних штрафів.

Зниження обсягів та структурна незбалансованість виробництва, низька конкурентоспроможність продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках загострюють платіжну кризу, не дають змоги підприємствам своєчасно виплачувати заробітну плату, виконувати зобов'язання перед бюджетами усіх рівнів.

Частка оплати праці у сукупних доходах населення знизилася з 67,5 відсотка в 1990 році до 40,3 відсотка у 1996 році. Прийняття рішень щодо лібералізації цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та паливо збільшило частку витрат на їх оплату. Реальні грошові доходи населення в 1996 році порівняно з 1991 роком знизилися майже на 70 відсотків. У грудні 1996 року 10 відсотків громадян з найвищими доходами отримали третину загальної суми всіх грошових доходів населення.

Ситуація у сфері оплати праці значно ускладнилась у зв'язку з незабезпеченням її своєчасної виплати. Заборгованість із заробітної плати у народному господарстві зростає, що потребує вжиття невідкладних заходів щодо її ліквідації.

2. Для забезпечення погашення заборгованості із заробітної плати необхідно здійснити такі першочергові заходи:

запровадити механізм примусового спрямування доходів підприємств і організацій державної форми власності, у тому числі валютної виручки, на погашення заборгованості з заробітної плати;

ввести режим майнової відповідальності підприємств і організацій за несвоєчасну виплату працівникам нарахованої заробітної плати, передбачивши можливість аукціонного продажу їх основних фондів;

передбачити можливість погашення заборгованості з заробітної плати на підприємствах, що приватизуються, за рахунок коштів від часткового продажу їх майна;

внести на розгляд Верховної Ради України законопроект, за яким підприємствам і організаціям усіх форм власності, що мають заборгованість із заробітної плати, забороняється підвищувати тарифні ставки і посадові оклади до її погашення;

забезпечити стовідсоткове фінансування поточних виплат заробітної плати працівникам бюджетних установ і організацій та спрямування не менше 75 відсотків коштів підприємств, установ і організацій, що фінансуються з бюджету, на погашення заборгованості із заробітної плати;

з метою посилення відповідальності посадових осіб за затримку виплат заробітної плати подати до Верховної Ради України пропозиції про внесення змін і доповнень до чинного кримінального і адміністративного законодавства, маючи на увазі посилення кримінальної і адміністративної відповідальності за нецільове використання коштів, які призначаються на виплату заробітної плати та інші соціальні виплати.

3. Відповідно до завдань щодо стабілізації рівня життя, вдосконалення системи оплати праці та грошових доходів населення передбачається здійснити такі першочергові заходи:

забезпечити встановлення заробітної плати як головного джерела доходів працюючих залежно від їх особистого внеску в кінцеві результати роботи;

посилити роль мінімальної заробітної плати як соціального нормативу, що є гарантією захисту низькооплачуваних найманих працівників, для чого:

а) забезпечити поетапну (до кінця 1999 року) реалізацію права працівників на мінімальну заробітну плату, не нижчу за вартісну величину межі малозабезпеченості;

б) здійснити поступове (протягом п'яти років) підвищення мінімальної заробітної плати до рівня 60 відсотків середньої заробітної плати в народному господарстві;

забезпечити, починаючи з 1999 року, поступове запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;

внести зміни до Закону України "Про оплату праці" щодо усунення залежності формування тарифної сітки від законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати;

визначати в галузевих (регіональних) угодах, колективних договорах умови зростання і регулювання фондів оплати праці та встановлювати міжкваліфікаційні і міжпосадові співвідношення в оплаті праці відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди";

удосконалювати умови оплати праці працівників бюджетної сфери з метою забезпечення залежності розмірів оплати їх праці від рівня відповідальності, складності виконуваних робіт та кваліфікації;

розробити відповідні законодавчі та нормативні акти щодо порядку визначення показника величини прожиткового мінімуму;

забезпечити формування системи державних мінімальних соціальних нормативів (стандартів) відповідно до Конституції України;

запровадити механізм індексації грошових доходів і заощаджень населення з урахуванням індексу споживчих цін відповідно до чинного законодавства.

4. Реформування оплати праці та системи доходів населення здійснюватиметься через:

стабільне зростання частки заробітної плати в структурі валового внутрішнього продукту, поступове зростання реальних доходів населення, їх індексацію відповідно до темпів зростання індексу споживчих цін;

підвищення частки тарифу в середній заробітній платі до 50-60 відсотків, що сприятиме росту продуктивної праці;

забезпечення мінімальних гарантій в оплаті праці працівників залежно від їх кваліфікації на основі колективних договорів і угод між роботодавцями та працівниками на всіх рівнях соціального партнерства;

посилення ефективності механізмів соціального партнерства та системи домовленостей між роботодавцями та найманими працівниками;

посилення регулюючого впливу держави на оплату праці керівників державних підприємств і організацій, а також підприємств і організацій зі змішаною формою власності;

досягнення оптимальних міжгалузевих співвідношень в оплаті праці в Генеральній угоді між об'єднаннями профспілок та Кабінетом Міністрів України;

відновлення ролі доходів від трудової діяльності працівників як важливого стимулу розвитку виробництва та підвищення трудової активності працюючих та посилення мотивації до праці;

розробку нових підходів до визначення критеріїв бідності громадян;

поступову компенсацію громадянам втрат від знецінення їх заощаджень, перш за все інвалідам, ветеранам війни та праці;

здійснення податкового регулювання доходів громадян шляхом зміни параметрів шкали оподаткування, вдосконалення методології обчислення бази оподаткування, перегляду пільг з оподаткування окремих категорій населення.

V. Реформування системи соціального забезпечення населення

Головною метою реформування соціального забезпечення населення є розширення соціальної бази ринкових перетворень на основі стабілізації життєвого рівня населення, зменшення тягаря наслідків реформ для найвразливіших верств населення, вжиття заходів щодо соціальної адаптації населення до цих перетворень.

Першочерговими заходами в цій сфері мають бути:

реформування у сфері пенсійного забезпечення та пенсійного страхування, страхування на випадок безробіття;

запровадження медичного страхування та страхування від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань;

реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги;

соціальна підтримка сім'ї, ветеранів війни та праці, жінок, дітей і молоді;

соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи;

забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, умов для реалізації потенційних можливостей інвалідів, створення оптимальних умов для самообслуговування інвалідів;

соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, та членів їх сімей.

Реформування системи соціального страхування

1. Процес реформування системи соціального страхування має включати заходи щодо законодавчого, організаційного, фінансового та кадрового забезпечення сфери соціального страхування. У зв'язку з цим необхідно розробити та затвердити Програму реформування системи соціального страхування в Україні. В основу зазначеного реформування мають бути покладені положення Конституції України і Концепції соціального забезпечення населення України.

Даний напрям соціальної політики містить в собі систему прав, обов'язків і гарантій щодо надання соціальних послуг громадянам та матеріального їх забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством.

2. Метою реформування системи соціального страхування населення є:

забезпечення реалізації на основі соціального партнерства та самоврядування застрахованим громадянам (особам) встановленої державної гарантії щодо захисту від соціальних та професійних ризиків, пов'язаних із втратою заробітку, місця роботи, здоров'я, а також ефективного використання страхових коштів під наглядом держави;

створення стабільної фінансової системи за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також надходжень з бюджетних та інших джерел, передбачених законодавством.

При цьому створюються умови для реалізації таких важливих принципів соціального страхування:

відповідальність суспільства і держави за дбайливе ставлення до особистості громадянина та його потреб;

державне гарантування реалізації застрахованими громадянами своїх прав, пов'язаних з отриманням соціальних послуг і матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням;

відповідальність страхувальника і страховика за забезпечення прав застрахованих громадян (осіб) та членів їх сімей;

особиста відповідальність застрахованого громадянина за дбайливе ставлення до свого здоров'я і збереження працездатності.

3. Реформування структури соціального страхування залежно від страхового випадку передбачає такі цільові страхові фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування:

пенсійне страхування;

страхування на випадок хвороби, вагітності та пологів із забезпеченням оздоровчих заходів;

медичне страхування;

страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності;

страхування на випадок безробіття.

Зазначена структура дозволить здійснити загальнообов'язкове державне соціальне страхування громадян України шляхом:

законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування;

обов'язковості страхування всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту), а також громадян, які постійно виконують свої службові обов'язки на інших передбачених законодавством умовах;

надання права участі у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні особам, які зайняті підприємницькою, творчою діяльністю тощо;

обов'язковості фінансування страховими фондами (установами) витрат, пов'язаних з наданням соціальних послуг та матеріального забезпечення, обсягах, передбачених законодавчими актами з окремих видів загальнообов'язкового страхування;

солідарності і субсидування;

цільового використання коштів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

4. Буде здійснено перерозподіл відповідальності за соціальне забезпечення громадян між державою, роботодавцями та працівниками. Передбачається, що основними джерелами коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування мають бути внески роботодавців і застрахованих осіб. Співвідношення платежів визначатимуться залежно від виду страхування.

Реформування системи соціального страхування населення здійснюватиметься поступово в міру розширення персоніфікації обліку страхових коштів з окремих видів страхування, прямої заінтересованості застрахованих громадян (осіб) у формуванні страхових коштів за рахунок власних внесків і організації ефективного контролю за витратами страхових сум. Внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань сплачує виключно роботодавець. Застраховані особи, які самостійно забезпечують себе роботою, сплачують внески у розмірі тарифу, встановленого законом для відповідного виду страхування.

Для реформування соціального страхування буде розроблено відповідну нормативну базу, яка регулюватиме правові, економічні та організаційні основи загальнообов'язкового державного соціального страхування.

У зв'язку з цим потребує прискорення прийняття Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування та відповідних законів про окремі види страхування.

Реформування у сфері пенсійного забезпечення

1. В пенсійному забезпеченні громадян виникли проблеми, серед яких у першу чергу слід назвати низький рівень пенсії; розмір пенсії не відповідає трудовому внеску протягом працездатного періоду; заборгованість із виплати пенсій; при однаковому рівні відрахувань на пенсійне забезпечення окремі категорії працівників мають значні переваги та пільги в пенсійному забезпеченні; економічне становище, яке склалося в державі, фінансовий стан підприємств обумовили несвоєчасну сплату внесків на пенсійне забезпечення, що призвело до заборгованості з виплати пенсій; за рахунок страхових внесків проводиться фінансування окремих видів виплат, не пов'язаних з трудовою діяльністю.

В діючій у даний час пенсійній системі покладено принцип страхування, але при цьому він реалізований незначною мірою і по суті система носить адміністративно-розподільчий характер. Все це в комплексі викликає необхідність проведення корінних реформ у пенсійному забезпеченні.

Пенсійна реформа насамперед спрямована на відновлення пенсій як виплат, пов'язаних з трудовим вкладом, і встановлення диференційованого підходу у визначенні розміру виплат, залежно від тривалості страхового стажу і розміру внесків у Пенсійний фонд України.

2. Основними передумовами вирішення проблем пенсійного забезпечення є:

економічна стабілізація і економічне зростання, що дозволить забезпечити поступове підвищення мінімальної пенсії до рівня прожиткового мінімуму;

сприяння пенсійної реформи економічному зростанню, зменшенню демографічного тягаря, перегляду окремих положень чинного законодавства щодо пільг із дострокового виходу на пенсію;

цільове використання коштів Пенсійного фонду України і недопустимість їх відволікання на інші видатки, не пов'язані з пенсійним забезпеченням громадян за рахунок страхових внесків;

раціональне використання коштів Пенсійного фонду України, що стосується, в першу чергу, зміни тарифу за доставку пенсії;

перехід від адміністративно-розподільчої пенсійної системи до пенсійного страхування, в основі якого лежить принцип солідарності з визначенням розміру пенсії залежно від участі у фінансуванні витрат;

персоніфікація обліку пенсійних страхових внесків у Пенсійний фонд України.

3. У процесі реформування пенсійної системи передбачається перейти до пенсійного забезпечення на страховій основі із встановленням таких видів пенсій:

трудової - за рахунок страхових внесків, а для певних категорій (військовослужбовці, державні службовці тощо) - з державного бюджету;

соціальної, що фінансуватиметься з місцевого бюджету;

додаткової, яка забезпечуватиметься інститутами недержавного пенсійного страхування.

На перехідний період інститут соціальних пенсій буде доповнюватися залежно від сукупного сімейного доходу адресними виплатами: соціальними виплатами з місцевих бюджетів, державною допомогою.

Розвиток додаткового пенсійного страхування розглядається як перспективна форма соціального самозахисту громадян похилого віку. Побудована на чіткій законодавчій базі робота недержавних пенсійних фондів дозволить цивілізованими засобами підтримувати звичайний рівень життя.

4. Для забезпечення проведення пенсійної реформи необхідно:

розробити та прийняти Програму пенсійної реформи;

завершити роботу над законопроектом про обов'язкове державне пенсійне страхування;

підготувати законопроект про запровадження персоніфікованого обліку сплати внесків по кожному застрахованому та про юридичні наслідки несплати юридичними та фізичними особами обов'язкових платежів (внесків) у Пенсійний фонд України;

внести зміни і доповнення до чинних законодавчих актів, які регулюють питання пенсійного забезпечення громадян, з метою приведення їх у відповідність із положеннями Програми пенсійної реформи;

завершити роботу над проектом закону про недержавні пенсійні фонди.

Реформування системи соціальної допомоги,
розвиток адресної допомоги

1. Основним змістом реформ системи соціальної допомоги буде поглиблення адресної соціальної підтримки малозабезпечених верств населення, в першу чергу непрацездатних громадян, на основі врахування матеріального становища сімей, підвищення ефективності використання фінансових коштів, що виділяються для соціальних потреб, удосконалення існуючої системи надання допомоги, вироблення нових механізмів реалізації чинних законодавчих актів з питань соціальної політики, заміни системи пільг окремим категоріям населення на адресну цільову допомогу. Концентрація зусиль буде зосереджена на послідовній реалізації заходів щодо розвитку та зміцнення системи соціального обслуговування населення, що забезпечить гарантований державою рівень соціального захисту.

Вироблення нових диференційованих підходів до реалізації права на соціальний захист та обслуговування непрацездатних громадян здійснюватиметься виходячи з індивідуальних потреб та їх матеріальної забезпеченості.

2. Пріоритетним напрямом роботи буде соціальне обслуговування в нестаціонарних установах, дальший розвиток мережі установ по наданню соціальної допомоги, створення в кожному районі, місті, районі міста на базі діючих відділень соціальної допомоги територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Розробка коротко- та довгострокових програм надання натуральної допомоги одиноким непрацездатним громадянам у вигляді продуктів харчування, одягу, взуття, палива, медикаментів тощо, розрахованих на конкретні її види та на категорії малозабезпечених громадян. Здійснюватиметься будівництво спеціальних житлових будинків для ветеранів війни та праці з комплексом служб соціально-побутового призначення. Передбачається забезпечення розвитку підсобних сільських господарств при будинках-інтернатах системи соціального захисту населення з метою повного стовідсоткового задоволення потреби підопічних цих установ в основних продуктах харчування власного виробництва.

Для високооплачуваних верств населення буде запроваджено систему платних соціальних послуг для розширення кола послуг, підвищення їх якості, більш повного врахування індивідуальних особливостей людини.

Впорядковуватиметься система діючих пільг і компенсацій, підвищуватиметься їх обгрунтованість, збільшуватимуться розміри допомоги тим, хто найбільше потребує підтримки.

3. В даний час соціальна допомога у більшості випадків призначається і виплачується без урахування доходу сім'ї, безадресно. У зв'язку з цим різні види допомоги і компенсацій одержують багато громадян, хоч реально потребують допомоги перш за все громадяни з мінімальними доходами.

Метою реформування соціальної допомоги має стати розроблення механізму надання соціальної допомоги і компенсаційних виплат, що забезпечить допомогу сім'ям і окремим громадянам, які її потребують; підвищення обгрунтованості соціальної допомоги з точки зору її адресної направленості; вдосконалення механізму фінансування соціальної допомоги та компенсаційних виплат; забезпечення ефективного контролю та обліку грошових потоків, визначених для цих виплат; удосконалення системи організації та управління соціальними виплатами.

Удосконалюватиметься механізм надання населенню житлових субсидій. З метою спрощення процедури їх призначення впроваджуватимуться розрахункові норми житлово-комунальних послуг залежно від кількості осіб, які проживають на даній жилій площі.

Водночас із спрощенням механізму надання населенню субсидій буде запроваджена система контролю, що передбачатиме перевірку поданої громадянами інформації та обгрунтованість надання їм допомоги. Буде вжито заходів щодо використання відомостей Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів про доходи громадян, які потребують допомоги.

4. Реформування системи соціальної допомоги здійснюватиметься шляхом удосконалення діючої системи надання соціальної допомоги і компенсаційних виплат та розроблення єдиних принципів і критеріїв надання різних видів допомоги. При визначенні розмірів соціальної допомоги враховуватиметься матеріальна забезпеченість сім'ї та вартісна величина межі малозабезпеченості.

Формування регіональної соціальної політики проводити на єдиній державній правовій основі, що забезпечуватиме реалізацію прав і інтересів кожного громадянина. Розвиток та вдосконалення систем надання грошової і натуральної допомоги малозабезпеченим категоріям громадян здійснюватиметься регіональними та місцевими органами виконавчої влади. Недержавні структури залучатимуться до надання соціальних послуг найвразливішим верствам населення.

5. Необхідно поглибити всебічне вивчення цілісного уявлення про бідність, її критеріїв та вимірів з урахуванням світового досвіду. Це дасть можливість запобігати розповсюдженню бідності в Україні та ліквідувати причини, що її породжують, знизити рівень соціальної напруженості в суспільстві.

З метою відслідковування бідності та спостереження за сім'ями і громадянами, які мають недостатні для життєдіяльності доходи, створити систему моніторингу соціально-трудових процесів, надавши їй статус державної програми. Налагодити систему обстеження сімей і громадян з низькими доходами, що дасть можливість оперативно приймати рішення, спрямовані на посилення соціального захисту відповідних верств населення, та оцінювати їх ефективність.

6. Для забезпечення реформування системи надання соціальної допомоги необхідно розробити і прийняти закон про соціальну допомогу, що дасть можливість створити надійну правову і економічну основу для підвищення її ефективності.

7. Створюватимуться умови для соціально-трудової реабілітації інвалідів, повернення їх до повноцінного життя.

Розширення мережі спеціалізованих навчальних закладів для дітей-інвалідів, студентів-інвалідів, кола спеціальностей та спеціалізацій, за якими буде здійснюватись освітньо-професійна підготовка дітей-інвалідів, забезпечить додаткові гарантії медичної, трудової, соціальної реабілітації та адаптації дітей-інвалідів, дітей - жертв екологічних і техногенних катастроф, створить передумови удосконалення правового захисту дитинства.

Крім того, буде розроблено програму державної підтримки громадських об'єднань інвалідів і спеціалізованих підприємств, які використовують працю інвалідів. Здійснюватиметься робота по забезпеченню умов для реалізації потенційних можливостей інвалідів у всіх сферах життя, а також створюватимуться оптимальні умови для самообслуговування інвалідів та діяльності їх громадських об'єднань.

Будуть здійснені заходи щодо реструктуризації і переозброєння протезно-ортопедичних підприємств з метою створення вітчизняного виробництва сучасних засобів реабілітації інвалідів та повного забезпечення потреби в них, створюватимуться умови для розширення мережі протезно-ортопедичного обслуговування інвалідів вдома.

Удосконалення системи соціального захисту
ветеранів війни та праці

1. Надалі розвивати систему життєзабезпечення та соціального обслуговування ветеранів війни та праці шляхом надання передбачених законодавством пільг і гарантій та нових видів компенсацій і допомоги в галузях:

забезпечення медичним обслуговуванням, медикаментами та санаторно-курортним лікуванням;

забезпечення зручним благоустроєним житлом та комунальними послугами;

створення економічних умов для безперешкодного користування громадським транспортом та забезпечення транспортними засобами особистого користування відповідно до чинного законодавства, надання інших засобів пересування;

розширення зв'язків з державними органами та громадськими організаціями держав - учасниць СНД з метою вдосконалення пільг, передбачених міжнародними угодами;

надання пільгових послуг при похованні та інших пільг і переваг.

2. Розробити програму державної підтримки ветеранів війни, праці та реабілітованих громадян.

3. Запровадити адресність пільг ветеранам війни та праці, упорядкувати систему соціальних гарантій (медичні, комунальні, санаторно-курортні послуги).

4. Удосконалювати систему фінансового контролю за ефективним використанням коштів, виділених на реалізацію законів про соціальний захист ветеранів. У складі контрольних органів праці створити правову інспекцію соціального захисту ветеранів війни та праці.

5. Здійснити заходи щодо удосконалення законодавства про соціальний захист ветеранів війни та праці. Подати пропозиції про законодавче врегулювання питань соціального захисту жертв другої світової війни, деяких етнічних груп, депортованих в роки війни. Завершити роботу щодо розробки та вдосконалення підзаконних актів про соціальний захист ветеранів.

Соціальна підтримка сім'ї, жінок, дітей і молоді

1. В Україні значна увага приділяється розв'язанню проблем сім'ї, жінок, дітей і молоді. В даний час в Україні з 14 млн. сімей 2,4 млн. - молоді сім'ї. Чисельність дітей становить 12,2 млн. - майже четверту частину всього населення.

У державі діє розгалужена мережа надання малозабезпеченим сім'ям грошової та натуральної допомоги, введено цільові житлові субсидії для малозабезпечених сімей на утримання житла і оплату комунальних послуг.

Проте діюча система соціальної допомоги сім'ям, жінкам, дітям і молоді не завжди ефективна. Більшість сімей, особливо багатодітних та неповних, мають невеликі доходи і не забезпечені мінімальними засобами для прожиття.

Потрібна більш гнучка і оптимальна система соціального захисту, яка сприяла б переорієнтації політики державної соціальної допомоги на створення необхідних умов, за яких малозабезпечені сім'ї одержали б змогу вийти з кризового становища власними силами, особливо молоді. Така організація соціального захисту дозволить скоротити кількість сімей, яким надається допомога державою, і за рахунок цього суттєво збільшити розміри матеріальної підтримки сім'ям, які дійсно її потребують. Пріоритет повинен бути наданий активним формам підтримки сім'ї (додатковому навчанню, перекваліфікації, працевлаштуванню).

2. З метою розв'язання найгостріших проблем сім'ї, дітей, молоді передбачається:

підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів про охорону дитинства, про молодіжні та дитячі громадські організації, про соціальну роботу з молоддю та дітьми в Україні;

розробити державну програму розвитку молодіжного бізнесу в Україні, яка б передбачала організаційну, фінансову, кредитну підтримку молодих підприємців;

завершити створення Фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та забезпечити відкриття регіональних відділень Фонду з метою вирішення житлової проблеми молоді, молодих сімей та проблем молодіжної зайнятості шляхом створення додаткових робочих місць;

забезпечити реалізацію національних програм "Діти України", "Планування сім'ї", "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), Довгострокової програми поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства; розробити програму "Молодь України".

Соціальний захист громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи

1. Аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 року, - одна з найтяжчих трагедій ХХ століття, наслідки якої позначатимуться на житті кількох поколінь. Характер і масштаби аварії зумовили необхідність розв'язання нових надзвичайно складних проблем щодо оцінки характеру і рівнів радіоактивного забруднення середовища та його впливу на екосистему і здоров'я людей, евакуації населення з найбільш уражених радіацією територій та забезпечення їх житлом, щодо охорони здоров'я населення, яке постраждало від наслідків аварії, забезпечення стабілізації стану об'єкту "Укриття", підтримання достатнього рівня безпеки та перетворення його в екологічно безпечну систему, дезактивації забруднених територій, очищення водних джерел, забезпечення населення чистими продуктами тощо.

Чорнобильська катастрофа призвела до радіоактивного забруднення 50,0 тис. кв. км території України, на якій було розташовано 2294 населених пункти і проживало 2,6 млн. осіб, у тому числі 1 млн. дітей.

Через високий рівень забруднення з користування вилучено 180 тис. гектарів ріллі і 157 тис. гектарів лісів.

Екологічний вплив Чорнобильської катастрофи поставив державу перед необхідністю розв'язання цілого ряду нових надзвичайних проблем, що стосуються практично всіх сфер суспільного життя.

Враховуючи довготривалий характер наслідків аварії, необхідність координації дій багатьох державних і недержавних громадських організацій, а також значних коштів для реалізації державної політики щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і захисту населення від її впливу, були визначені пріоритети у фінансуванні заходів щодо їх ліквідації.

Найбільш вагому частку становлять видатки на соціальний захист громадян, у тому числі на попередження ризику втрати здоров'я.

З метою забезпечення належного обліку потерпілих, здійснення контролю за станом їх здоров'я створено єдину інформаційну систему державного обліку осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. На 1 січня 1997 року чисельність населення, яке проживає на території, що зазнала радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, становить близько 2,4 млн. чоловік.

Для надання психологічної допомоги потерпілим і кадрового забезпечення в утворених центрах соціально-психологічної реабілітації дітей і підлітків проводиться підготовка педагогів-психологів, а для надання необхідної кваліфікованої медичної допомоги населенню, яке проживає на радіоактивно забруднених територіях, - підготовка медичного персоналу.

Соціальний захист громадян регулюється Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Розроблено Національну програму з мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи на 1997 - 2000 роки.

Разом з тим на період до 2000 року очікується дальше зростання чисельності інвалідів у зв'язку з погіршенням стану здоров'я постраждалого населення, збільшення кількості дітей, яких визнано постраждалими через одержання підвищеної дози опромінення щитовидної залози, та тих, які народжуються від батьків, що належать до категорії постраждалих, а також у зв'язку з віднесенням до постраждалих осіб, які працювали за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці, пов'язаними з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

2. Реформування системи соціального захисту всіх категорій постраждалих передбачає створення умов нормального функціонування систем соціального життєзабезпечення. Суть реформи полягає у створенні надійної системи державних соціальних гарантій для всіх категорій постраждалих та зміні технології соціальної безпеки населення, для чого необхідно:

запровадити, враховуючи економічні можливості держави, відповідні законодавчі та організаційні механізми;

визначити реальні розміри соціальних гарантій постраждалим від Чорнобильської катастрофи та встановити відповідальність за їх виконання.

Для забезпечення реалізації Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" необхідно:

завершити перереєстрацію громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

створити систему єдиного Державного реєстру постраждалих;

привести у відповідність із законодавством межу зон радіоактивного забруднення;

вилучити з переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивно забруднених територій, населені пункти, які не відповідають передбаченим законодавством показникам для визначення категорій цих зон;

розробити регіональні програми соціального захисту постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

прискорити прийняття та реалізацію Національної програми з мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи на 1997 - 2000 роки;

завершити у 1998 році переселення громадян за їх бажанням із зони безумовного (обов'язкового) відселення.

Соціальна підтримка громадян, звільнених у
запас або відставку з військової служби, служби
в органах внутрішніх справ, та членів їх сімей

1. В Україні здійснюється військова реформа та реформування органів внутрішніх справ і підпорядкованих їм внутрішніх військ, внаслідок чого проводиться їх скорочення. Звільнювані та звільнені у запас або відставку військовослужбовці і працівники органів внутрішніх справ потребують соціальної адаптації та професійної переорієнтації в умовах ринкової економіки. На ринку праці їм доводиться конкурувати з фахівцями, які мають схожі характеристики за освітою й професійною кваліфікацією.

Соціальний захист цих категорій громадян здійснюється згідно з Законами України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про міліцію", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", Указом Президента України "Про статус ветеранів військової служби, гарантії їх соціального захисту", Комплексною програмою соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку.

Разом з тим не зменшується гострота проблем, пов'язаних із житловим забезпеченням колишніх військовослужбовців, залишаються звуженими можливості їх працевлаштування та медичного обслуговування. Значна кількість військовослужбовців і працівників органів внутрішніх справ, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, потребують реабілітації.

2. З метою створення звільнюваним у запас або відставку військовослужбовцям та працівникам органів внутрішніх справ умов для адаптації до ринкової економіки передбачається організація їх перепідготовки та працевлаштування як в державному, так і в недержавному секторі економіки. Будуть визначені заклади освіти, на базі яких здійснюватиметься навчання цих категорій громадян, створюватимуться умови для відновлення здоров'я та забезпечення житлом.

3. Для досягнення цієї мети передбачається:

розгорнути формування системи комплексної психологічної і медичної реабілітації військовослужбовців, звільнених у запас та відставку колишніх працівників органів внутрішніх справ, які постраждали під час проходження служби;

проводити ці заходи на базі існуючих закладів соціального забезпечення;

забезпечити працевлаштування звільнених у запас із строкової служби;

створити умови для забезпечення житлом звільнених у запас або відставку військовослужбовців, які його не мають, чи надання позачергово земельної ділянки для житлового будівництва;

розгорнути мережу центрів перекваліфікації та професійної підготовки як державного, так і недержавного підпорядкування з метою адаптації звільнених військовослужбовців до умов цивільного життя.

VI. Захист громадян як споживачів

Для забезпечення проведення у життя державної політики щодо захисту прав споживачів постійно здійснюються профілактичні заходи, в ході яких виявляється, що у 85-90 відсотків господарюючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг порушуються законодавче визначені права споживачів. Бракується третина товарів (від перевіреної кількості) як таких, що не відповідають вимогам нормативних документів чи є небезпечними для життя і здоров'я громадян, встановлюються масові порушення правил торговельного обслуговування та порядку надання послуг.

Гострота зазначених проблем вимагає посилення впливу на ці негативні процеси з боку держави, удосконалення і поглиблення державної політики щодо захисту прав споживачів.

З метою пом'якшення негативних тенденцій на споживчому ринку України, послаблення соціальної напруженості у суспільстві передбачається:

підвищити ефективність контролю за дотриманням законодавства про захист прав споживачів, у тому числі за рахунок збільшення кількості комплексних перевірок господарюючих суб'єктів, що здійснюють оптові поставки товарів на територію України, за участю правоохоронних органів, податкової адміністрації, інших органів контролю і нагляду;

здійснювати жорсткий контроль за забезпеченням господарюючими суб'єктами споживачів у сфері обслуговування населення необхідною інформацією про товари (роботи, послуги), що дає можливість їх компетентного вибору;

підвищити ефективність контролю за якістю товарів народного споживання, особливо продовольчих, за рахунок більш широкого їх дослідження лабораторними методами;

встановити адміністративну відповідальність за обман споживачів, вчинений у невеликих розмірах;

для забезпечення надходження на територію України товарів належної якості та безпечних для життя і здоров'я громадян підготувати проект нормативного акта про порядок надходження товарів на територію України;

активізувати роботу по наданню практичної допомоги споживачам в разі порушення їх прав, а також по роз'ясненню норм і положень Закону України "Про захист прав споживачів";

підготувати законопроект про внесення змін і доповнень до Закону України "Про захист прав споживачів", яким передбачити встановлення відповідальності господарюючих суб'єктів сфери виробництва товарів народного споживання за порушення законодавства про захист прав споживачів; визначення відповідальності виробника, продавця, виконавця у вигляді штрафу на користь споживача за прострочку виконання вимог щодо усунення недоліків товару протягом гарантійного терміну та інші;

сприяти розвитку та діяльності громадських організацій споживачів.

VII. Гуманітарна політика

Створення умов для інтелектуального, духовного і фізичного розвитку громадян України є однією з основних функцій держави. Тому реформування гуманітарної сфери спрямоване, насамперед, на збереження і використання позитивного вітчизняного та світового досвіду, його поміркованого трансформування відповідно до умов ринкових перетворень в економіці.

Для здійснення заходів гуманітарної політики необхідне організаційне та фінансове забезпечення діяльності галузей охорони здоров'я, освіти, культури, фізичної культури і спорту, розвитку міжнаціональних та міжконфесійних відносин, проведення соціально-орієнтованих досліджень. Головними мають бути такі напрями: впровадження нових підходів до ефективного і доступного для всіх громадян України медичного обслуговування; створення умов для переходу до обов'язкової повної загальної освіти; створення цілісної системи ефективного використання національного інформаційного простору, запобігання розпаду соціальної сфери.

Освіта

Освіта є основою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Державна політика в освітній галузі визначена Конституцією України, Законом України "Про освіту", Указом Президента України "Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні", національними програмами "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), "Діти України".

Освіта є соціальним інститутом, через який проходить кожна людина, набуваючи при цьому рис особистості, фахівця і громадянина. Завдяки діяльності вчителя реалізуються конституційне право громадян України на здобуття повної загальної середньої освіти та державна політика у створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку вітчизняної науки, техніки і культури.

У зв'язку з економічним становищем України система освіти продовжує функціонувати у складній і соціально напруженій обстановці. Законодавчі положення та інші державні рішення реалізуються із значним відставанням. Ця галузь за структурою та обсягами підготовки кадрів сформувалася в інших соціально-економічних умовах і не відповідає вимогам ринкових перетворень та бюджетним можливостям України.

З метою дальшого розвитку освіти та підвищення інтелектуального і культурного потенціалу держави передбачається:

забезпечити виконання вимог Конституції України щодо обов'язкової повної загальної середньої освіти;

розробити комплексну програму структурного реформування галузі, виходячи з наявних бюджетних можливостей та необхідності збереження визначальних якісних характеристик навчання та виховання молоді, підготовки та перепідготовки кадрів в державі;

сприяти розвитку гуманітарних наук як ефективного інструментарію прогнозування соціальних процесів і явищ та впровадження соціально орієнтованої політики держави;

здійснити комплекс заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку і використання російської мови та інших мов національних меншин;

розробити та запровадити на основі аналізу вітчизняного та зарубіжного досвіду, результатів експериментальних досліджень державні освітні стандарти загальної середньої освіти та базовий навчальний план середнього навчального закладу;

запровадити ступеневу підготовку за всіма напрямами вищої освіти;

удосконалити мережу державних вищих навчальних закладів шляхом їх укрупнення та перепрофілювання;

упорядкувати мережу навчальних закладів вищої та післядипломної освіти, поєднавши галузевий принцип її організації з широкою міжгалузевою та регіональною кооперацією з урахуванням соціально-економічного розвитку та потреб держави в конкурентоспроможних фахівцях відповідної кваліфікації;

внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів про загальну середню освіту та про вищу освіту.

У галузі загальної середньої освіти:

спільно з управліннями освіти обласних держадміністрацій забезпечувати загальнодоступну обов'язкову повну середню, в тому числі безоплатну освіту в межах державних освітніх стандартів на всіх ступенях відповідно до вимог Конституції України;

сприяти збереженню і розвитку мережі середніх навчальних закладів різних форм власності, у тому числі і недержавних;

удосконалювати державну систему оцінки якості і контролю діяльності навчальних закладів всіх типів і видів власності, включаючи ліцензування, атестацію та акредитацію;

сприяти навчанню здібних та обдарованих дітей, створенню для них відповідної бази та матеріально-побутових умов;

удосконалювати механізм управління освітою, підтримувати регіональні програми розвитку освіти.

В галузі професійно-технічної освіти:

здійснити відповідно до перспективних змін ринку праці структурне реформування професійно-технічної освіти;

розробити та впровадити Перелік інтегрованих професій для підготовки кваліфікованих робітників у професійно-технічних навчальних закладах;

організувати впровадження в навчальних закладах професійно-технічної освіти нових технологій підготовки фахівців для підприємницької діяльності.

В галузі вищої освіти:

проаналізувати характеристики потенціалу навчальних закладів вищої, післядипломної освіти та кадрового забезпечення у регіонах;

переглянути та впровадити перелік напрямів та спеціальностей підготовки, перепідготовки фахівців на основі їх інтеграції з урахуванням державного замовлення та галузево-регіональних потреб духовно-інтелектуального та матеріального виробництва, кон'юнктури ринку праці;

відкрити нові спеціалізації перепідготовки фахівців для роботи в нових господарських утвореннях і ринкових інфраструктурних ланках малого підприємництва, приділивши особливу увагу молоді та незайнятому населенню;

впроваджувати шляхом ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів механізм соціального захисту населення від неякісного навчання.

Наука

В галузі науки основні напрями і заходи соціальної політики мають бути спрямовані на збереження і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства.

Розвиток науки відбувається в умовах недостатньої визначеності науково-технічної, інноваційної політики держави, недосконалої законодавчої бази. Відбувається скорочення наукоємних виробництв, зменшення частки освоєння прогресивних науково-технічних розробок.

Основними напрямами забезпечення соціальної політики держави у сфері науки є:

визначення потреб держави у сфері науки та формування інтелектуального потенціалу суспільства, проведення відповідних прогнозних оцінок з метою забезпечення пріоритетного розвитку цієї сфери;

надання переваг у державній підтримці тим установам та колективам, які спроможні вирішувати завдання національних пріоритетів розвитку науки і технологій;

вирішення питань формування наукових кадрів, нової системи їх оцінки, стимулювання підвищення кваліфікації науковців і престижності цієї професії шляхом удосконалення системи оплати праці та пенсійного забезпечення наукових працівників;

здійснення державної підтримки незалежних науковців, винахідників, інженерів;

підвищення статусу науки у суспільстві, формування у масовій свідомості позитивного сприйняття науки (довіра до наукових результатів, подолання антиінтелектуальних настроїв серед населення, престиж науково-технічної діяльності).

Охорона здоров'я

За останні роки в Україні значно погіршилась демографічна ситуація. Знижується тривалість життя, зменшується рівень народжуваності.

Депопуляція в державі набула стійкого характеру і супроводжується погіршенням якісних характеристик здоров'я населення. Репродуктивне здоров'я населення перебуває в стані кризи. Не зменшується материнська смертність, особливо серед сільських жінок.

Для України характерний високий порівняно з іншими країнами рівень інвалідності населення, насамперед у промислових регіонах та тих, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Спостерігаються спалахи небезпечних інфекційних захворювань. Поширюються наркоманія і токсикоманія. Збільшується кількість хворих на психічні розлади.

В умовах економічної кризи, докорінної зміни системи господарювання та дефіциту державного бюджету існуючі системи фінансування галузі та організації надання медичної допомоги, які зорієнтовані на управління в системі охорони здоров'я, не забезпечують надання медичної допомоги та підтримання санітарно-епідеміологічного благополуччя населення відповідно до Конституції України.

У 1997 - 2000 роках реформування системи охорони здоров'я спрямовуватиметься на забезпечення доступності медичної та медико-санітарної допомоги для всього населення країни; ефективне використання фінансових, матеріальних і трудових ресурсів; поліпшення якості медичного обслуговування шляхом введення його стандартів; забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення; захист прав пацієнта на отримання своєчасної та якісної медичної допомоги; соціальний захист лікаря щодо нещасних випадків, які можуть виникати у процесі надання медичної допомоги, та профзахворювань.

Реформування галузі продовжуватиметься за такими принципами:

децентралізація управління;

збереження основних позицій державної системи охорони здоров'я, впровадження ринкових механізмів регулювання і функціонування галузі, фінансування лікувальних закладів відповідно до обсягу і якості послуг, що надаються.

Визначення пріоритетів першочергового фінансування:

1) швидка і невідкладна допомога;

2) медична допомога жінкам при вагітності та пологах і дітям; пільговим категоріям населення; при інфекційних та паразитарних захворюваннях, у тому числі при туберкульозі та СНІДі; онкологічним хворим; при складних формах психічних розладів, наркоманії, цукровому діабеті;

3) первинна медико-санітарна допомога:

створення ринку медичних послуг та введення додаткових платних послуг як альтернативного джерела фінансування медичних закладів; проведення акредитації закладів охорони здоров'я для визначення видів діяльності та послуг за програмами обов'язкового та добровільного медичного страхування, введення стандартів якості та обсягів медичної допомоги і послуг;

структурна перебудова галузі з переорієнтацією на надання населенню первинної медико-санітарної допомоги;

перехід до надання медичної допомоги за принципом сімейного лікаря, лікаря загальної практики;

формування єдиного медичного простору незалежно від підпорядкування та форм власності закладів, що надають медичну допомогу, в тому числі швидку;

забезпечення вільного вибору громадянами лікувального закладу і лікаря, захист прав пацієнта на одержання своєчасної і якісної медичної допомоги;

проведення єдиної державної політики у визначенні обсягів та методики підготовки медичних кадрів для системи охорони здоров'я, концентрації такої підготовки в межах одного органу виконавчої влади, що дасть змогу здійснювати контроль за її якістю та рівнем;

удосконалення системи організації наукових досліджень, орієнтованих на вирішення нагальних проблем охорони здоров'я, розроблення та введення економічних важелів і форм як впровадження їх результатів, так і самої наукової діяльності, забезпечення правового захисту інтелектуальної власності;

удосконалення державної санітарно-епідеміологічної служби, впровадження сучасних форм організації санітарно-епідеміологічного нагляду, гігієнічної та епідеміологічної експертизи, моніторингу стану здоров'я населення і навколишнього природного середовища;

розробка механізму реалізації законодавчих актів щодо медичного страхування громадян;

4) реформування охорони здоров'я згідно з зазначеними напрямами потребує розроблення відповідної законодавчої та нормативної бази.

Для цього необхідно прийняти закони про медичне страхування громадян, про медико-санітарну допомогу населенню, про захист населення від інфекційних хвороб, про психіатричну допомогу, про захист прав пацієнта, про трансплантацію органів і тканин, про курорти, про внесення змін та доповнень до законодавства України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення".

Реалізація запропонованих заходів дасть змогу підвищити якість медичного обслуговування, знизити захворюваність і смертність населення, поліпшити епідеміологічну ситуацію в державі.

Культура

В умовах радикальних економічних перетворень в основному вдалося зберегти створений раніше культурний потенціал, мережу закладів та установ культури і мистецтв. Розпочалися процеси становлення недержавних організацій культури. Українська культура заявила про себе на світовому ринку культурних цінностей. Одержана митцями творча свобода активізувала пошуки в різних жанрах та стилях. Відбуваються процеси консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, мови.

Разом з тим в умовах недостатності бюджетного фінансування, нерозвиненості механізмів альтернативного позабюджетного фінансування культури, низької ефективності використання наявних коштів суттєво погіршився матеріально-технічний стан установ культури і мистецтв, кінематографії, знизився рівень культурного обслуговування населення. Працівники сфери культури опинилися серед найменш соціально захищених верств населення. Процесам формування єдиного духовного простору, утвердження гуманістичних цінностей, високої моралі, національної самосвідомості та патріотизму дедалі частіше протистоять імпортовані з-за кордону агресивні й спрощені форми масової культури.

Розвиток української культури, а відтак й принципи реалізації її державної політики базуються на таких загальновизнаних демократичних засадах:

самоцінність, незалежність культури й мистецтва в усіх їх численних проявах;

створення єдиного національного культурного простору як одного з найважливіших факторів у справі розбудови української державності;

забезпечення активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя;

надання гарантій свободи творчості, можливостей активної участі громадян, і особливо молоді, в культурних процесах, загального доступу до культурних надбань;

підтримка високопрофесійної мистецької творчості, яка забезпечує якісний рівень національної культури, на противагу політичній чи комерційній кон'юнктурі;

збереження національної культурної спадщини (пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників тощо) як основи національної культури, турбота щодо дальшого розвитку традиційних культур народів, які населяють Україну;

створення та утримання зусиллями держави та місцевого самоврядування базових елементів культурно-мистецької інфраструктури;

формування сприятливого економіко-правового режиму щодо функціонування культурно-мистецьких закладів незалежно від відомчого підпорядкування чи форм власності;

застосування економічних стимулів для залучення у сферу культури недержавних надходжень.

В ході реалізації програми соціальної політики у сфері культури основний наголос має бути зроблено на підвищення ефективності використання виділених фінансових ресурсів, створення умов для часткового самофінансування закладів культури, насамперед шляхом залучення недержавних коштів, концентрацію засобів на підтримку об'єктів, внесених до списку світової культурної та природної спадщини і занесених до державного реєстру національного культурного надбання.

Одночасно передбачається забезпечити доступність користування послугами закладів та установ культури і мистецтв для малозабезпечених верств населення та найбільш соціально вразливих категорій громадян шляхом визначення переліку послуг, що надаються безкоштовно або на пільгових умовах.

Процес реформування культурної сфери має включати подальші заходи, з урахуванням специфіки галузі та конкретних закладів культури:

створення нової правової бази культури та суміжних сфер суспільного життя, які б відповідали сучасним світовим вимогам та національним особливостям;

реорганізацію майнових та фінансово-господарчих взаємин у культурній сфері з метою їх приведення у відповідність із загальними напрямами суспільно-економічних реформ;

формування системи заохочення щодо зміцнення мережі недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фундацій, професійних гільдій, виконавчих колективів тощо), яка забезпечуватиме здоровий розвиток культури через розмаїття творчих, господарчих, адміністративно-правових форм існування, через множинність каналів її підтримки суспільством і державою;

утвердження режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної мистецької продукції для забезпечення конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Водночас мають бути проведені конкретні заходи з виразною соціальною спрямованістю:

модернізація бібліотечної мережі для забезпечення доступності бібліотечних фондів для всіх громадян України;

удосконалення системи підтримки і розповсюдження кращих зразків масової художньої продукції, в першу чергу виробів народних майстрів і традиційних промислів;

модернізація системи культурно-дозвільних закладів у сільській місцевості;

налагодження дієвого моніторингу стану пам'яток історії та культури, схоронності музейного фонду України.

Фізична культура і спорт, відпочинок і туризм

1. В Україні здійснюються заходи щодо розвитку фізичної культури, спорту, відпочинку і туризму. Розроблені та затверджені Кабінетом Міністрів України Державні тести і нормативні оцінки фізичної підготовки населення, встановлені державні вимоги до системи фізичного виховання у навчальних закладах.

В 1996 році вперше в історії Олімпійських ігор збірна команда України взяла участь у змаганнях окремою командою. Спортсмени України постійно беруть участь у змаганнях на чемпіонатах світу та Європи.

Реалізація положень Закону України "Про туризм" сприяє розвитку туристичної індустрії в напрямі перетворення її в ефективну галузь національної економіки. Основна увага приділялась розвитку в'їзного туризму як найбільш економічно вигідного. Зростає кількість вітчизняних туристів. Створюються умови для розвитку внутрішнього туризму та відпочинку населення. З метою координації галузі було створено Національну раду туризму, розроблено Програму розвитку туризму в Україні до 2005 року, створено банк статистичних даних галузі, що дозволило увійти з цією інформацією до міжнародних туристичних довідників і каталогів.

Проте з'явилися тенденції до зниження рівня фізичного виховання і організації фізкультурно-оздоровчої роботи у навчальних закладах. Лише 10-12 відсотків дітей і підлітків є абсолютно здоровими, 40 відсотків школярів і 50 відсотків студентів мають низький рівень фізичної підготовки. Кожний четвертий випускник середнього загальноосвітнього навчального закладу за станом здоров'я не був призваний на військову службу.

Залишається складною ситуація в управлінні фізкультурно-оздоровчою роботою за місцем проживання населення. В даний час фізкультурно-спортивні клуби підпорядковані різним організаціям, що знижує ефективність їх роботи.

Не все зроблено щодо збереження і розвитку курортів, лікувально-оздоровчих закладів, доступності та ефективності лікування, щодо поліпшення туристично-оздоровчої роботи серед дітей, підлітків і молоді, виготовлення та розповсюдження спортивно-туристичного інвентаря і спорядження, розвитку матеріальної бази туризму.

2. Державна політика в сфері фізичної культури, туризму, санаторно-курортній сфері буде спрямована на створення сучасної індустрії відпочинку і здоров'я, яка б забезпечувала поліпшення здоров'я населення. З цією метою буде підвищуватися рівень фізкультурно-оздоровчої і профілактичної роботи з населенням, особливо молоддю.

Розв'язуватиметься проблема збереження і розвитку мережі дитячо-юнацьких спортивних шкіл, створюватимуться групи початкової підготовки на базі загальноосвітніх шкіл, дитячих садків, клубів за місцем проживання тощо.

Здійснюватиметься робота, спрямована на зміцнення в державі фізичної культури і спорту, реалізацію Програми розвитку Олімпійського руху та заходів щодо підготовки збірної команди України до ХVIII зимових, ХХVII літніх Олімпійських та чергових Параолімпійських ігор.

Активізуватиметься діяльність лікувально-оздоровчих закладів, проводитиметься робота щодо збереження і розвитку курортів, раціонального використання природних ресурсів для поліпшення здоров'я громадян, створення сучасної високоефективної туристичної інфраструктури.

3. Для виконання поставлених завдань передбачається:

забезпечити збереження та розвиток мережі дитячо-юнацьких спортивних шкіл, училищ олімпійського резерву і фізичної культури, шкіл вищої спортивної майстерності;

продовжити розроблення Державної науково-дослідної програми удосконалення системи підготовки спортсменів України до Олімпійських ігор;

забезпечити додержання вимог щодо фізичного виховання дітей, учнівської та студентської молоді, навчальних програм з фізичного виховання в системі освіти;

ввести обов'язкові заняття з фізичної культури в усіх навчальних закладах: в дошкільних навчальних закладах - щоденно, в середніх загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладах - не менше трьох годин на тиждень, у вищих навчальних закладах - не менше чотирьох годин на тиждень;

рекомендувати власникам та уповноваженим ними органам, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності з кількістю працівників 500 і більше чоловік ввести до штатного розпису посади організаторів фізкультурно-оздоровчої роботи;

розвивати мережу філій дитячо-юнацьких спортивних шкіл на базі загальноосвітніх шкіл, професійних та позашкільних навчальних закладів, клубів за місцем проживання тощо. Запроваджувати нові форми і методи роботи по залученню до занять фізичною культурою і спортом в них на постійній основі не менше 10 відсотків дітей шкільного віку;

активізувати роботу щодо залучення підлітків та юнацтва до дитячих і молодіжних об'єднань, клубів за інтересами, позашкільних навчальних закладів за місцем проживання. Сприяти відновленню та проведенню за місцем проживання традиційних турнірів на призи "Шкіряний м'яч", "Біла тура", "Золота шайба" тощо. При організації цієї роботи зосередити основну увагу на підлітках, схильних до правопорушень;

проводити шефську роботу дитячо-юнацьких спортивних шкіл, фізкультурно-спортивних клубів, спортивних товариств щодо підлітків, схильних до правопорушень та з неблагополучних сімей, залучивши їх до занять у спортивних секціях та участі у фізкультурно-масових і спортивних заходах;

забезпечити обладнання діючих спортивних споруд підприємств, установ, навчальних закладів, територіальних фізкультурно-оздоровчих клубів, міських оздоровчих центрів для проведення фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи з інвалідами та розробити систему добору інвалідів для організації занять фізичною культурою і спортом;

розробити і втілити в життя навчальні плани і програми підготовки випускників вищих медичних навчальних закладів за спеціальністю "Лікувальна справа" як другої спеціальності за замовленням Держкомспорту України чи на умовах контракту з подальшою спеціалізацією в інтернатурі, магістратурі за цією спеціальністю;

розробити серію сучасних проектів типових спортивних споруд, фізкультурно-оздоровчих комплексів з легких металевих конструкцій для підготовки військовослужбовців, особового складу правоохоронних органів та військових формувань;

розробити відповідну методику визначення нормативних відрахувань з капітальних вкладень, спрямованих на житлове будівництво, для спорудження спортивно-оздоровчих будівель;

підготувати пропозиції щодо пільгового оподаткування підприємств та організацій, які випускають товари спортивно-туристичного призначення і надають фізкультурно-оздоровчі та спортивні послуги населенню, а також сприяють залученню іноземних інвесторів до цієї справи;

створити науково-популярні та освітні радіо- та телепрограми, розгорнути виробництво відео- і кінофільмів методичного та просвітницького характеру на фізкультурно-оздоровчу і спортивну тематику для дітей дошкільного віку, учнів, студентів та батьків;

вивчити питання про можливість створення спеціалізованого спортивного видавництва і спортивно-молодіжного каналу на українському телебаченні;

підвищити доступність і ефективність санаторно-курортного лікування;

прискорити формування вітчизняного туристичного ринку на основі розвитку конкуренції, поглиблення спеціалізації і кооперації туристичних підприємств;

зміцнювати матеріальну базу туризму, в тому числі і молодіжного;

розробити і здійснити комплекс заходів щодо організації туристично-оздоровчої роботи серед дітей, підлітків та молоді;

впровадити туристсько-екскурсійні маршрути в межах Національної системи туристсько-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича";

розробити мережу маршрутів за різними видами туризму по Україні і за кордон;

відновити діяльність туристично-спортивних клубів;

організувати та проводити туристично-спортивні заходи (зльоти, олімпіади, першості, чемпіонати, інші види змагань з спортивного туризму) на національному та міжнародному рівнях для молоді та студентів вищих цивільних та військових вузів.

VIII. Житлова політика та її реформування

1. Житлова сфера є важливою складовою частиною економіки України, яка суттєво впливає на всі галузі господарства. В ній зайнято майже 15 відсотків працюючого населення. Житловий фонд становить понад 25 відсотків відтворюваного нерухомого майна, а з урахуванням жилих будівель на садових, дачних ділянках та інших об'єктах - майже 30 відсотків.

Середня забезпеченість житлом в Україні становить 19,7 кв. м. загальної площі в розрахунку на одну особу, що нижче рівня забезпеченості в розвинутих країнах у 2,5 - 3 рази.

При цьому 5,66 млн. сімей і самотніх людей, або близько 17 млн. чол. (1/3 населення України), проживають у незадовільних умовах - гуртожитках, комунальних квартирах, ветхих будинках, в орендованих квартирах чи в приміщеннях із забезпеченістю менше 9 кв.м жилої площі на одну особу.

Понад 2,3 млн. сімей (у тому числі сім'ї, що мають право на першочергове одержання квартир) тривалий час перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житлового будівництва щорічно зменшуються. Значною мірою ускладнює вирішення житлової проблеми необхідність переселення людей із районів, забруднених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, повернення окремих груп корінного населення України з інших регіонів колишнього СРСР. Значна частина існуючого житлового фонду потребує капітального ремонту.

Водночас незважаючи на економічні труднощі започатковується ринок житла. Близько 70 відсотків наявного житлового фонду перебуває у власності громадян. 44 відсотки державного житлового фонду передано безоплатно або з частковою доплатою у власність громадян. Власники приватизованих квартир у багатоквартирних будинках об'єднуються для спільного утримання будинку та прибудинкової території. Таких об'єднань співвласників багатоквартирних будинків налічується більше 250. Відбуваються кардинальні зрушення в демонополізації сфери обслуговування житлового фонду. Зараз близько 60 недержавних підприємств надають свої послуги мешканцям 150 тис. квартир.

Заслуговує на особливу увагу законодавче врегулювання житлових правовідносин в зв'язку з прийняттям Конституції України та зобов'язанням держави забезпечити житлом лише соціально незахищені верстви населення.

Житлово-комунальне господарство, яке раніше утримувалось в основному за рахунок державних дотацій, через їх скорочення і лібералізацію цін опинилось у скрутному становищі, що не дозволяє забезпечити необхідний рівень обслуговування населення. Все це зумовлює необхідність докорінної реформи житлової політики.

2. Метою державної житлової політики є створення умов для реалізації права громадян на житло, розширення житлового будівництва з використанням різних джерел фінансування, поліпшення утримання і схоронності житлового фонду. Спорудження, реконструкція та утримання житлового фонду є одним з пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку держави, важливим фактором зниження соціальної напруженості у суспільстві.

Для досягнення поставленої мети необхідно:

удосконалити законодавчу базу з метою врегулювання правовідносин у житловій сфері відповідно до соціального та економічного стану в державі;

удосконалити фінансово-економічний механізм реалізації житлової реформи з активним залученням у будівництво та утримання житлового фонду, одночасно з державними, коштів населення і недержавних інвесторів, що повинно привести до істотного збільшення обсягів житлового будівництва та підвищення рівня збереження існуючого житлового фонду;

змінити стратегію містобудування в напрямі розширення обсягів спорудження більш комфортабельного житла, малоповерхових будинків садибного типу, розвитку малих і середніх населених пунктів;

сприяти збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості та підвищенню рівня упорядження житла в сільських населених пунктах, формуванню житлово-комунальної служби села;

посилити соціальний захист малозабезпечених верств населення при переведенні житлової сфери у беззбитковий режим функціонування, передусім щодо оплати житла і комунальних послуг в будинках всіх форм власності, врегулювавши розміри плати за користування житлом та комунальні послуги з урахуванням рівня доходів громадян і показників споживчої якості житла;

поступово, в міру проведення економічних реформ перерозподілити функції між державою, органами місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями, громадянами у сфері будівництва, реконструкції та утримання житла з метою їх децентралізації;

забезпечувати житлом військовослужбовців, осіб, звільнених у запас або у відставку з військової служби, громадян, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, та інших груп населення, які цього потребують в першу чергу;

створити біржі, інвестиційні та інші фонди, іпотечні та житлові банки, страхові компанії та інші ринкові структури для забезпечення фінансування житлового будівництва;

розширити мережу спеціалізованих будинків для тимчасового проживання громадян (будинків-інтернатів, готелів-притулків);

знизити витрати населення в житловій сфері шляхом дальшого розвитку конкуренції в сфері житлового будівництва і утримання житлового фонду, виробництва будівельних матеріалів, виробів і предметів облаштування;

створити належні умови для дальшого розвитку процесів приватизації державного житлового фонду та створення об'єднань (товариств) співвласників житла.

3. Створити механізм правового регулювання відносин у житловій сфері через:

законодавче врегулювання житлових відносин;

визначення категорій громадян, які забезпечуються житлом за рахунок держави;

надання пільг учасникам житлового будівництва.

Для цього передбачається розробити і затвердити Житловий кодекс України та ряд нормативно-правових актів, що стосуються обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на отримання пільгових кредитів для придбання чи будівництва житла та яким надається службове житло.

4. Забезпечити здійснення житлової політики на виконавчому рівні через:

визначення соціального рівня, при якому забезпечення житлом громадян здійснюється за рахунок держави;

встановлення порядку надання пільг юридичним і фізичним особам, які беруть участь у будівництві та утриманні житлового фонду соціального призначення;

визначення у Державному бюджеті України обсягів пільгових кредитів та субсидій для будівництва чи придбання житла, а також житлових субсидій;

сприяння розвитку матеріально-технічної бази будівництва та ремонту житла на рівні району, області, регіону;

створення Державної інспекції України з нагляду і контролю за використанням та утриманням житлового фонду і об'єктів соціально-культурного призначення.

5. На регіональному рівні передбачати організацію розробки містобудівних програм, виділення та планування територій для розміщення житла для громадян, які потребують першочергового житлового забезпечення.

На рівні місцевих органів виконавчої влади реформування житлового будівництва буде здійснюватись через:

коригування генеральних планів і комплексних програм забудови населених пунктів з урахуванням нових підходів до будівництва і розширення обсягів малоповерхового індивідуального житла;

посилення систем контролю за самовільним будівництвом житла з метою уникнення порушень чинних будівельних норм і правил.

6. Приділяти особливу увагу формуванню нового фінансово-економічного механізму, заснованого на новій структурі джерел фінансування, включаючи державний і місцевий бюджети, залучення позабюджетних джерел фінансування житлового будівництва, коштів населення, а також заохочення інвесторів шляхом створення системи податкових пільг учасникам житлового будівництва.

IХ. Фінансове забезпечення здійснення державної програми соціальної політики

1. Кризові явища в економіці протягом останніх років обмежували фінансові можливості держави, що не давало змоги виконувати соціальні програми в повному обсязі.

Через спад виробництва, кризу платежів, незадовільний стан реалізації продукції постійно не дотримуються передбачувані бюджетом обсяги грошових доходів.

Хронічна нестача бюджетних коштів різко ускладнює фінансування бюджетної сфери, в тому числі для виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, надання грошової допомоги, інших соціальних виплат, що посилює соціальну напругу в суспільстві.

2. Для поліпшення фінансового становища проводилася робота по реформуванню та вдосконаленню фінансової системи держави, вживалися заходи щодо забезпечення ефективного витрачання державних коштів, зміцнення фінансового становища товаровиробників, удосконалення податкової системи, виконання зовнішніх і внутрішніх боргових зобов'язань.

Розширювалася практика забезпечення адресності у наданні цільової соціальної підтримки непрацездатним громадянам, тривало реформування сектору соціальних послуг, в тому числі житлово-комунального господарства.

Зменшено питому вагу і обсяги бюджетних асигнувань на фінансування капітального будівництва за рахунок розширення практики використання інших інвестиційних джерел, у тому числі шляхом продажу об'єктів незавершеного будівництва, а також акцій, паїв і облігацій, залучення кредитних ресурсів.

Переглянуто прийняті раніше програми і проекти, не підкріплені реальними джерелами фінансування. Державні витрати концентрувалися на пріоритетних напрямах розвитку економіки. Продовжується поетапна передача об'єктів соціальної інфраструктури, що знаходяться на балансі підприємств і організацій, у власність місцевих органів влади або комерційних структур.

Розпочато реформування бюджетних відносин між центральним та місцевим рівнями влади на основі розподілу відповідальності за розв'язання економічних і соціальних проблем держави та окремих адміністративно-територіальних утворень.

3. Основною складовою частиною фінансової політики є формування та виконання бюджету - важливого інструменту державного регулювання соціально-економічних процесів у ринкових умовах. Вона грунтується на основних положеннях Закону України "Про бюджетну систему України" та Бюджетної резолюції, Державного бюджету України, відповідних законів, що регулюють наповнення доходної частини бюджету.

Формування доходної та видаткової частини бюджету пов'язується з основними макропоказниками економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. Одним із важливих напрямів у реформуванні бюджетної системи України є удосконалення міжбюджетних відносин, раціоналізація структури видатків на розвиток соціальної сфери.

4. Основними напрямами фінансового забезпечення виконання соціальної політики на перспективу повинні стати:

своєчасне прийняття Державного бюджету України;

здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства, реформування економіки, підтримки вітчизняного товаровиробника;

посилення постатейного контролю за витрачанням коштів бюджетів усіх рівнів;

здійснення контролю за станом мобілізації доходів у розрізі платежів, рівнів бюджетів, областей;

розширення кола учасників ринку державних цінних паперів з метою збільшення неемісійних джерел фінансування бюджетного дефіциту;

вирішення питання погашення заборгованості із заробітної плати у бюджетній сфері та з інших соціальних виплат;

завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших послуг, що надаються населенню, до їх фактичної вартості;

забезпечення повного і своєчасного погашення зовнішнього та внутрішнього державного боргу і його обслуговування;

запровадження в практику роботи Загальної структури бюджетної класифікації України з метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів і видатків на всіх рівнях влади;

удосконалення структури і порядку формування бюджетних видатків на соціальні потреби на основі використання системи державних мінімальних соціальних стандартів, забезпечення пріоритетного фінансування цих видатків, недопущення скорочення відповідних статей бюджету;

запровадження соціального бюджету як складової частини Державного та місцевих бюджетів;

запровадження програмно-цільового методу формування соціального бюджету, розробка і використання соціальних стандартів, характерних для кожного окремого періоду (кризи, стабілізації, підйому економіки).

Х. Інформаційне забезпечення

Втілення в життя Основних напрямів соціальної політики на 1997 - 2000 роки потребує поліпшення керованості соціальними процесами, глибокої координації діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, комплексного підходу та узгодженості заходів та механізмів щодо забезпечення реформування соціальної сфери, розширення соціальної бази ринкових перетворень, забезпечення їх підтримки широкими масами населення та розробки конкретних заходів на державному та регіональному рівнях щодо їх виконання.

З цією метою передбачається:

суттєве вдосконалення усіх напрямів соціальної статистики, завершення переходу на міжнародні стандарти та рекомендації щодо розрахунків цих показників, особливо статистики обстежень домашніх господарств, індексів споживчих цін, ринку праці, безробіття, неповної зайнятості, соціального захисту, житлових умов, науки, культури, охорони здоров'я та інших напрямів, передбачених Основними напрямами соціальної політики на 1997 - 2000 роки;

запровадження в практику соціальної експертизи рішень, що приймаються на державному та регіональному рівнях, забезпечення всебічної експертизи, в тому числі фінансово-бюджетної, рішень з соціальних питань, які розробляються на цих рівнях, залучення до її проведення представників профспілок, інших громадських організацій, провідних вчених;

проведення в 1999 році Всеукраїнського перепису населення, використання його матеріалів для обгрунтування соціально-демографічної політики на перспективу;

розширення соціологічних обстежень соціальних процесів та формування громадської думки;

запровадження моніторингу Основних напрямів соціальної політики на 1997 - 2000 роки;

широке та об'єктивне висвітлення у засобах масової інформації змісту Основних напрямів соціальної політики на 1997 - 2000 роки, ходу їх виконання, пропагування загальнонаціонального значення цього документа.

Прикінцеві положення

Втілення в життя Основних напрямів соціальної політики на 1997 - 2000 роки здійснюватиметься через розробку міністерствами, відомствами та місцевими органами державної виконавчої влади конкретних щорічних програм соціально-економічного розвитку з визначенням виконавців, термінів виконання та джерел фінансування. Для цього запровадити:

нормативно-правові механізми -

законодавче становлення комплексної системи соціальних стандартів (нормативів) та етапи їх впровадження;

розробка соціального бюджету як складової частини Державного та місцевих бюджетів;

декларування доходів сімейних бюджетів для надання адресної допомоги тим, хто її потребує;

економічні механізми -

вирішення проблеми розвитку національного ринку споживчих товарів і послуг;

захист вітчизняного товаровиробника;

визначення пріоритетів розвитку соціально орієнтованих галузей економіки;

соціально-політичні механізми -

запровадження системи тристороннього соціального партнерства на всіх рівнях управління;

залучення до реалізації соціальної політики політичних партій та об'єднань громадян;

здійснення роз'яснювальної роботи серед населення стосовно соціальних і економічних прав людини в Україні та засобів щодо їх захисту.

 

 

Глава Адміністрації
Президента України

 
Є. КУШНАРЬОВ

Опрос