Идет загрузка документа (61 kByte)
Главный правовой
портал Украины
Главный правовой
портал Украины
Остаться Попробовать

В деле по конституционному представлению народных депутатов Украины о соответствии Конституции Украины (конституционности) постановления Верховной Рады Украины "О внесении изменений в Регламент Верховной Рады Украины" (дело о создании фракций в Верховной Раде Украины)

Конституционный Суд
Решение от 03.12.1998 № 17-рп/98

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України"
(справа про утворення фракцій у Верховній Раді України)

м. Київ
3 грудня 1998 року
 N 17-рп/98

Справа N 1-40/98

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Тимченка Івана Артемовича - головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Євграфова Павла Борисовича - суддя-доповідач,

Козюбри Миколи Івановича,

Корнієнка Миколи Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Мартиненка Петра Федоровича,

Мироненка Олександра Миколайовича,

Німченка Василя Івановича,

Розенка Віталія Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Скоморохи Віктора Єгоровича,

Тихого Володимира Павловича,

Чубар Людмили Пантеліївни,

Шаповала Володимира Миколайовича,

Яценка Станіслава Сергійовича

за участю представників суб'єкта права на конституційне подання Осташа Ігоря Івановича, Ромовської Зорислави Василівни, Сироти Михайла Дмитровича - народних депутатів України, залучених до участі у розгляді справи представників Верховної Ради України Ємця Олександра Івановича - народного депутата України, Селіванова Анатолія Олександровича - завідувача відділу зв'язків з органами правосуддя Секретаріату Верховної Ради України, Бандурки Олександра Марковича - народного депутата України,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року N 7-XIV.

Приводом для розгляду справи згідно зі статтею 39 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання 51 народного депутата України щодо неконституційності Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року.

Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71 та 75 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року.

Заслухавши суддю-доповідача Євграфова П. Б., пояснення Ромовської З. В., Сироти М. Д., Осташа І. І., Ємця О. І., Селіванова А. О., Бандурки О. М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Верховна Рада України 13 травня 1998 року прийняла Постанову "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України", відповідно до якої частину першу статті 4.2.1 Регламенту Верховної Ради України було викладено в такій редакції: "Депутатські фракції у Верховній Раді України утворюються виключно депутатами на основі політичних партій та блоків політичних партій, що подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року, за умови, що до складу кожної з фракцій входить не менш як 14 народних депутатів України".

Суб'єкт права на конституційне подання - народні депутати України - вважає, що зазначена Постанова Верховної Ради України не відповідає Конституції України, оскільки її зміст істотно обмежує права і свободи народних депутатів України, зокрема передбачене статтею 15 Закону України "Про статус народного депутата України" їх право об'єднуватися в депутатські групи (фракції), а також здійснення цього права у Верховній Раді України в порядку і за умов, визначених статтями 4.2.3, 4.2.4, 4.2.5 Регламенту Верховної Ради України.

Як зазначається у конституційному поданні, в попередній редакції статті 4.2.1 Регламенту Верховної Ради України встановлювалось, що депутатські групи формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Саме такі засади, на думку автора подання, забезпечували рівність правового статусу усіх народних депутатів України, гарантували їм добровільність та можливість вільного волевиявлення щодо вступу до депутатських груп і фракцій чи утримання від цього.

Постанова Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України", як вважають народні депутати України, позбавила депутатські групи наданих їм прав.

Можливість утворення фракцій у Верховній Раді України лише на основі політичних партій та виборчих блоків партій, списки кандидатів у народні депутати України яких отримали чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року, на їх думку, є дискримінацією щодо інших політичних партій та блоків політичних партій, оскільки тепер за Постановою вони такого права не мають.

Відсутність права позапартійних народних депутатів України, обраних в одномандатних виборчих округах, об'єднуватися у депутатські групи змушує їх вступати до фракцій, утворених лише на основі політичних партій та виборчих блоків партій, що подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року. Тому суб'єкт права на конституційне подання вважає, що наведені положення зазначеної Постанови Верховної Ради України є такими, що суперечать частинам четвертій та п'ятій статті 36 Конституції України.

У поясненні Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України ''Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" стверджується, що за змістом зазначена Постанова повинна відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 19 Конституції України та Регламенту Верховної Ради України, який визначено таким, що має силу закону (стаття 1.0.2 Регламенту).

2. У Конституції України не міститься понять "депутатська група" і "депутатська фракція". Право народних депутатів України об'єднуватися в депутатські групи (фракції) передбачено статтею 15 Закону України "Про статус народного депутата України" (в редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус народного депутата України" від 7 липня 1995 року N 276/95-ВР), відповідно до якої порядок утворення та особливості діяльності депутатських груп (фракцій) у Верховній Раді України визначаються Регламентом Верховної Ради України та іншими законодавчими актами України, що регулюють депутатську діяльність. Порядок утворення та діяльності депутатських груп (фракцій) у Верховній Раді України було врегульовано Регламентом Верховної Ради України (глава 4.2 "Групи (фракції) народних депутатів України") від 27 липня 1994 року N 129/94-ВР.

До прийняття 13 травня 1998 року Верховною Радою України Постанови "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" частина перша статті 4.2.1 Регламенту надавала народним депутатам України право добровільно об'єднуватися у депутатські групи (фракції), визначала засади утворення депутатських груп як на партійній, так і на позапартійній основі. Зокрема, депутатські групи, сформовані на основі партійної належності депутатів, називалися фракціями, а сформовані на позапартійній основі - об'єднували депутатів, які поділяли однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку. За Регламентом депутатські групи і фракції мали рівні права та гарантії їх здійснення у Верховній Раді України (статті 4.2.3, 4.2.4, 4.2.5 Регламенту).

3. Відповідно до Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5 Конституції України). Конституційний Суд України виходить з того, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України), діяльність якого передусім спрямована на забезпечення народного представництва, прийняття законів та здійснення інших повноважень відповідно до Конституції України (статті 85).

Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки (частина перша статті 76 Конституції України) за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою (частина перша статті 1 Закону України "Про вибори народних депутатів України"). З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у народні депутати України від політичних партій, виборчих блоків партій на основі пропорційного представництва (частина друга статті 1 зазначеного Закону). Через вибори, зокрема до Верховної Ради України, здійснюється народне волевиявлення (стаття 69 Конституції України).

Таким чином, усі народні депутати України, обрані як в багатомандатному загальнодержавному, так і в одномандатних виборчих округах, є повноважними представниками Українського народу у Верховній Раді України, відповідальними перед ним і покликаними виражати та захищати його інтереси (Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 року N 11-рп/98 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України). І у здійсненні своїх депутатських повноважень, в тому числі у Верховній Раді України, вони мають рівні права, які не можуть бути обмежені за належність чи неналежність до будь-яких депутатських груп (фракцій). Гарантії держави щодо свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (частина четверта статті 15 Конституції України), поширюються і на народних депутатів України.

Однак з прийняттям Постанови Верховної Ради України ''Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" фракції у Верховній Раді України можуть утворюватися лише на основі політичних партій та виборчих блоків партій, списки кандидатів у народні депутати України яких отримали чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців (частина шоста статті 42 Закону України "Про вибори народних депутатів України"), що взяли участь у голосуванні на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року.

Конституційний Суд України вбачає, що такі засади утворення фракцій у Верховній Раді України є обмеженням прав народних депутатів України об'єднуватися у фракції і на інших засадах, а не лише на основі політичних партій і виборчих блоків партій, списки кандидатів у народні депутати України яких отримали не менше чотирьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року. Зокрема, саме такого права фактично була позбавлена частина народних депутатів України, обраних в одномандатних виборчих округах.

Конституційний Суд України, вирішуючи спір у справі про вибори народних депутатів України, визнав неконституційними положення Закону України "Про вибори народних депутатів України" щодо встановлення нерівних правових можливостей для участі політичних партій у виборах народних депутатів України (частина перша статті 22, пункт 2 частини першої статті 25), які суперечили положенням частин другої та п'ятої статті 36 Конституції України (підпункти 5.2, 5.3 пункту 5 Рішення Конституційного Суду України від 26 лютого N 1-рп/98).

Діяльність Верховної Ради України є невід'ємною складовою частиною суспільного життя в Україні і має грунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (частина перша статті 15 Конституції України).

Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що положення Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року, за яким фракції у Верховній Раді України утворюються лише на основі тих політичних партій та виборчих блоків партій, списки кандидатів яких отримали чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року, має бути визнано таким, що не відповідає. Конституції України (неконституційним).

Разом з тим встановлення порядку організації та діяльності фракцій у парламенті, визначення їх кількісного складу, завдань, функцій, цілей тощо є передусім питаннями політичної доцільності, які повинні вирішуватися Верховною Радою України на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

4. У конституційному поданні також стверджується, що Постанову "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" необхідно визнати неконституційною повністю, оскільки організація і порядок діяльності Верховної Ради України за Конституцією України визначаються виключно законами України, в тому числі Законом про Регламент Верховної Ради України (частина п'ята статті 82, пункт 21 частини першої статті 92 Конституції України). На думку народних депутатів України, приймаючи цю Постанову, Верховна Рада України порушила законодавчу процедуру її розгляду, тому що за статтею 1.0.2 Регламенту Верховної Ради України останній визначається як такий, що "має силу закону".

Виходячи з цього та згідно зі статтею 6.8.1 Регламенту, суб'єкт права на конституційне подання вважає, що "внесення змін і доповнень до закону здійснюється шляхом прийняття відповідного закону за процедурою трьох читань", а також наголошує на тому, що рішення Верховної Ради України (крім процедурних) приймаються лише з питань, внесених до порядку денного засідання Верховної Ради України (стаття 3.1.1 Регламенту). У разі порушення цієї вимоги прийняте рішення є недійсним. Питання про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України до порядку денного Верховної Ради України 13 травня 1998 року не вносилося.

Прийнятою Постановою "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України", як зазначається у конституційному поданні, було порушено положення пункту 3 частини другої статті 88 Конституції України, згідно з яким акти, прийняті Верховною Радою України, підписує Голова Верховної Ради України. А Постанова від 13 травня 1998 року N 7-XV була підписана Президією першої сесії Верховної Ради України.

5. Конституційний Суд України виходить з того, що визначення Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 року як такого, що "має силу закону", не є тотожним поняттю "закон" як форми нормативно-правового акта, що приймається Верховною Радою України відповідно до встановленої Конституцією України законодавчої процедури (статті 84, 93, 94). За Конституцією України таким правовим актом має бути закон України про регламент Верховної Ради України (частина п'ята статті 82).

Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 року як нормативно-правовий акт не є законом України. Про це свідчать постанови Верховної Ради України, якими вносились зміни до Регламенту (зокрема, Постанови "Про внесення зміни до статті 6.10.2 Регламенту Верховної Ради України" від 2 липня 1997 року N 410/97-ВР, "Про внесення зміни до статті 6.2.2 Регламенту Верховної Ради України" від 5 березня 1998 року N 180/98-ВР, "Про внесення змін до статті 4.2.3 Регламенту Верховної Ради України" від 14 липня 1998 року N 42-XIV та інші). Проте зміни до законів України вносяться відповідними законами і за встановленою Конституцією України процедурою їх розгляду, ухвалення і набрання чинності (статті 84, 93, 94 Конституції України). Тому наведені у конституційному поданні мотиви щодо порушення Верховною Радою України законодавчої процедури під час прийняття Постанови "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" є необгрунтованими.

6. Зазначений Регламент Верховної Ради України відповідно до пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України є чинним у частині, що не суперечить Конституції України.

Конституційний Суд України вважає, що після набуття чинності Конституцією України (стаття 160 Конституції України) питання щодо організації і порядку діяльності Верховної Ради України, а також статусу народних депутатів України Верховна Рада України повинна вирішувати виключно законами України (пункт 21 частини першої статті 92), зокрема законом про регламент Верховної Ради України.

Конституція України, за винятком деяких питань, зокрема, щодо відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання найстарішим за віком народним депутатом України (частина четверта статті 82 Конституції України), складання народними депутатами України перед вступом на посаду присяги (стаття 79 Конституції України), визначення терміну скликання першої сесії Верховної Ради України (стаття 82 Конституції України), не врегульовує інших питань організаційного характеру, рішення з яких Верховна Рада України може приймати до обрання Голови Верховної Ради України. Ці питання визначаються порядком роботи Верховної Ради України, який має бути встановлений саме законом про регламент Верховної Ради України (частина п'ята статті 82, частина третя статті 88 Конституції України). Такий закон Верховна Рада України поки що не прийняла. З огляду на це Постановою Верховної Ради України "Про Регламент Верховної Ради України" від 3 вересня 1996 року N 346/96-ВР встановлено, що Верховна Рада України до набрання чинності законом про регламент Верховної Ради України здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України і тих положень Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 року, що не суперечать Конституції України.

На основі викладеного і керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року N 7-XIV, за яким фракції у Верховній Раді України утворюються народними депутатами України лише "на основі політичних партій та блоків політичних партій, що подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року".

2. Положення Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року, що визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

  

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ 

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Євграфова П. Б. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України"
(справа про утворення фракцій у Верховній Раді України)

Згідно зі статтею 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за необхідне викласти окрему думку щодо мотивів і резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у даній справі.

1. Народні депутати України - суб'єкт права на конституційне подання - звернулись до Конституційного Суду України з проханням визнати неконституційним окремі положення і повністю Постанову Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року N 7-XIV. Відповідно до цієї Постанови частина перша статті 4.2.1 Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 року N 129/94-ВР була викладена в такій редакції: "Депутатські фракції у Верховній Раді України утворюються виключно депутатами на основі політичних партій та блоків політичних партій, що подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року, за умови, що до складу кожної з фракцій входить не менш як 14 народних депутатів України".

На думку суб'єкта права на конституційне подання, зміст Постанови Верховної Ради України від 13 травня 1998 року істотно обмежує права і свободи народних депутатів України, зокрема передбачене статтею 15 Закону України "Про статус народного депутата України" їх право об'єднуватися в депутатські групи (фракції), а також здійснення цього права у Верховній Раді України в порядку і за умов, визначених статтями 4.2.3, 4.2.4, 4.2.5 Регламенту Верховної Ради України.

Постанова Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України", як стверджують народні депутати України, позбавила депутатські групи наданих їм прав. Вони вважають, що можливість утворення фракцій у Верховній Раді України лише на основі політичних партій та виборчих блоків партій, списки кандидатів у народні депутати України яких отримали чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року, є дискримінацією щодо інших політичних партій та блоків політичних партій, оскільки тепер за Постановою вони такого права не мають.

В принципі поділяючи наведені в Рішенні Конституційного Суду України мотиви щодо визнання положення Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня, згідно з яким фракції у Верховній Раді України утворюються народними депутатами України лише "на основі політичних партій та блоків політичних партій, що подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 року" таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним), вважаю за необхідне з'ясувати на предмет конституційності деякі питання, які в Рішенні залишилися поза увагою.

Особливо це стосується правових аспектів змісту і тих юридичних ознак, яким повинна за Конституцією України відповідати зазначена Постанова Верховної Ради України.

2. У конституційному поданні викладаються правові аргументи щодо визнання Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" неконституційною повністю. Зокрема, на думку народних депутатів України, приймаючи цю Постанову, Верховна Рада України порушила законодавчу процедуру її розгляду, оскільки за статтею 1.0.2 Регламенту Верховної Ради України останній визначається таким, що "має силу закону". Виходячи з цього та згідно зі статтею 6.8.1 Регламенту "внесення змін і доповнень до закону здійснюється шляхом прийняття відповідного закону за процедурою трьох читань". Також зазначається, що рішення Верховної Ради України (крім процедурних) приймаються лише з питань, внесених до порядку денного засідання Верховної Ради України (стаття 3.1.1 Регламенту). У разі порушення цієї вимоги прийняте рішення вважається недійсним. А питання про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України 13 травня 1998 року до порядку денного Верховної Ради України не вносилося.

Народні депутати України звертають увагу також і на те, що, приймаючи Постанову "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України", парламентом було порушено положення пункту 3 частини другої статті 88 Конституції України, за яким акти, прийняті Верховною Радою України, підписує її Голова. Постанова Верховної Ради від 13 травня 1998 року N 7-XIV була підписана Президією першої сесії Верховної Ради України.

Крім того, зазначена Постанова, на думку суб'єкта права на конституційне подання, суперечить положенням частини п'ятої статті 82, пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України, відповідно до яких організація і порядок діяльності Верховної Ради України визначаються виключно Конституцією та законами України, в тому числі законом про регламент Верховної Ради України.

У поясненні Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" стверджується, що за змістом зазначена Постанова повинна відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 19 Конституції України та Регламенту Верховної Ради України. Обрання Голови Верховної Ради XIV скликання відбулося 7 липня 1998 року, тобто на момент прийняття названої Постанови Голову Верховної Ради України, до повноважень якого належить підписання прийнятих нею актів, не було обрано.

3. Повністю підтримую висновок Конституційного Суду України про те, що визначення Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 року як такого, що "має силу закону", не є тотожним поняттю "закон" як форми нормативно-правового акта, що приймається Верховною Радою України відповідно до встановленої Конституцією України законодавчої процедури (статті 93, 94). Але в Рішенні цей висновок чомусь залишився лише в його мотивувальній частині.

Не відображено в резолютивній частині Рішення і висновок Конституційного Суду України, що після набуття чинності Конституцією України (стаття 160) питання щодо організації і порядку діяльності Верховної Ради України, а також статусу народних депутатів України Верховна Рада України повинна вирішувати виключно законами України (пункт 21 частини першої статті 92). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Конституція України не містить будь-яких положень щодо існування в системі органів Верховної Ради України Президії першої сесії Верховної Ради України, яка за частиною третьою статті 2.2.4 Регламенту Верховної Ради України "визначає головуючого на кожне засідання Верховної Ради, організовує роботу Верховної Ради і підписує прийняті нею акти до обрання Голови Верховної Ради та його заступників".

Стаття 2.2.6 (пункти 1 - 9 частини першої) Регламенту Верховної Ради України встановлює вичерпний перелік питань, з яких Верховна Рада України приймає відповідні рішення до обрання Голови Верховної Ради України. Цей перелік не передбачає прийняття Верховною Радою України нормативно-правових актів, внесення змін до них тощо. Тобто Верховна Рада України на той час ще не була сформована як єдиний орган законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України) і тому не мала повноважень приймати такі рішення, як Постанова "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України".

4. Відповідно до пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 року N 129/94-ВР є чинним в частині, що не суперечить Конституції України. Характерно, що в Постанові Верховної Ради України "Про Регламент Верховної Ради України" від 3 вересня 1996 року встановлювалося, що "Верховна Рада України до набрання чинності законом про Регламент Верховної Ради України здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України і тих положень Регламенту Верховної Ради України (N 129/94-ВР), що не суперечать Конституції України".

З огляду на це Верховна Рада України XIV скликання до обрання Голови Верховної Ради України та його заступників, формування відповідних комітетів Верховної Ради України не повноважна була затверджувати рішення щодо здійснення права народного депутата України об'єднуватися у фракції у Верховній Раді України Постановою "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України". Такі рішення відповідно до зазначених вище положень Конституції України повинні прийматися виключно як закони України і за встановленою Конституцією України процедурою їх розгляду, ухвалення і набрання чинності (статті 84, 93, 94).

Виходячи з наведеного вважаю, що Постанова Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року мала б бути визнана такою, що не відповідає Конституції України (неконституційною) повністю. Цей висновок необхідно було б викласти в резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України у даній справі.

 

Суддя
Конституційного Суду України
 

 
П. Євграфов
 

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Скоморохи В. Є. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України"
(справа про утворення фракцій у Верховній Раді України)

Погоджуючись з прийнятим Рішенням Конституційного Суду України щодо неконституційності положення зазначеної Постанови, яким обмежено права народних депутатів України об'єднуватися у фракції у Верховній Раді України, вважаю, що Суд ухилився від вирішення основного питання - визнання Постанови повністю неконституційною, тим самим не виконавши покладеного на нього Конституцією України та Законом України "Про Конституційний Суд України" завдання: гарантувати верховенство Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

1. Стаття 152 Конституції України зобов'язує Конституційний Суд України вирішувати питання конституційності законів та інших правових актів виходячи з імперативного конституційного припису про неодмінне з'ясування наявності відповідності їх Конституції України, дотримання встановленої нею процедури розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

2. Як на підстави для визнання неконституційною Постанови повністю народні депутати України посилалися на порушення законодавчої процедури її розгляду, ухвалення, підписання, а також на порушення форми акта і на наявність спору про повноваження Верховної Ради України приймати згадану Постанову.

3. Виходячи з правового обгрунтування, викладеного у конституційному поданні народних депутатів, Колегією суддів Конституційного Суду України було відкрито конституційне провадження у справі. Як на підставу для розгляду справи Суд у своєму Рішенні послався на наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначеної Постанови повністю і окремих її положень.

4. Відповідно до статей 39 та 61 Закону України "Про Конституційний Суд України" предмет доказування у даній справі збігся з предметом розгляду - неконституційність Постанови як в частині, так і в цілому. Саме з цього приводу давали пояснення сторони у процесі конституційного судочинства. Тому відповідно до частини першої статті 73 зазначеного Закону Суд мав дати відповідь з предмета звернення - щодо неконституційності Постанови як в цілому, так і окремих її частин.

5. Дослідження матеріалів справи свідчить про обгрунтованість подання, що стосується не лише засад утворення фракцій у Верховній Раді України, а й повної невідповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України.

Зокрема, відповідно до пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України організація і порядок діяльності Верховної Ради України має визначатися законом. Згідно з частиною п'ятою статті 82 Конституції України порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.

Виходячи з наведеного вважаю, що після набрання чинності Конституцією України (стаття 160 Конституції України) всі питання щодо порядку діяльності Верховної Ради, в тому числі й ті, що вирішуються Регламентом, мають врегульовуватися не постановою, а законом відповідно до процедури, встановленої статтями 84, 93 і 94 Конституції України.

6. Прийняття Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" суперечить статті 2.2.6 Регламенту, пункти 1 - 12 якої стосовно порядку денного та переліку питань, що розглядаються Верховною Радою до обрання Голови Верховної Ради України, не містять цього питання. Як стверджують суб'єкти права на конституційне подання - народні депутати України, при прийнятті зазначеної Постанови було порушено порядок її прийняття за процедурою трьох читань з поданням відповідних таблиць та включенням до порядку денного засідання Верховної Ради України.

7. Акти, прийняті Верховною Радою України, відповідно до пункту 3 частини другої статті 88 Конституції України, а також статей 6.10.1, 7.0.3 чинного Регламенту Верховної Ради України підписує Голова Верховної Ради України.

Проте всупереч Конституції України, яка не містить будь-яких положень щодо існування та повноважень Президії першої сесії Верховної Ради України, всупереч частині третій статті 2.2.4 Регламенту, яка наділяє Президію правом підписувати лише акти з визначеного кола питань, прийняту Верховною Радою України до обрання Голови Верховної Ради України і його заступників Постанову Верховної Ради України (тобто нормативний акт) було також підписано Президією сесії.

8. Згідно зі статтею 7.0.1 Регламенту Верховної Ради України проекти постанов та інших актів Верховної Ради України розглядаються у трьох читаннях відповідно до правил, встановлених Регламентом щодо розгляду законопроектів. Таким чином, наведені положення дають підстави для висновку, що Постанова Верховної Ради України "Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 13 травня 1998 року мала бути визнана такою, що повністю не відповідає Конституції України (є неконституційною).

9. Посилання Суду в своєму Рішенні на чинність Регламенту Верховної Ради від 27 липня 1994 року в частині, яка не суперечить Конституції України, а також на ту обставину, що Регламент як нормативно-правовий акт не є законом України, не спростовують доводів суб'єкта права на конституційне подання щодо ігнорування Верховною Радою України форми акта, порушення законодавчої процедури та повноважень його розгляду, ухвалення й підписання.

Відсутність закону про регламент Верховної Ради України не може бути підставою для врегулювання Верховною Радою України постановами тих питань, які мають вирішуватися виключно законами України.

10. Проігнорувавши очевидний факт порушення Конституції України законодавцем, який з цього питання неодноразово демонстрував невиконання частини п'ятої статті 82 та пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України (Постанови Верховної Ради України "Про Регламент Верховної Ради України" від 3 вересня 1996 року, "Про внесення зміни до статті 6.10.2 Регламенту Верховної Ради України" від 2 липня 1997 року та інші), Конституційний Суд України прийняв у буквальному розумінні половинчасте рішення. До того ж Суд не виклав свого судження щодо конституційності згаданої Постанови в цілому в резолютивній частині Рішення.

Тим самим Суд ухилився від виконання конституційного завдання - забезпечення верховенства Конституції України на всій території держави, проігнорував вимоги Конституції України і власних процесуальних та регламентних норм, що може підірвати репутацію незаінтересованої, неупередженої і справедливої судової влади.

 

Суддя
Конституційного Суду України
 

 
В. Скомороха
 

Опрос