Идет загрузка документа (121 kByte)
Главный правовой
портал Украины
Главный правовой
портал Украины
Остаться Попробовать

По делу по конституционному представлению Верховного Суда Украины относительно соответствия Конституции Украины (конституционности) положений части третьей, абзацев первого, второго, четвертого, шестого части пятой статьи 141 Закона Украины "О судоустройстве и статусе судей" и положений пункта 5 раздела III "Заключительные положения" Закона Украины "О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно пенсионного обеспечения" (дело о ежемесячном пожизненном денежном содержании судей в отставке)

Конституционный Суд
Решение от 08.06.2016 № 4-рп/2016

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення"
(справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці)

м. Київ
8 червня 2016 року
N 4-рп/2016

Справа N 1-8/2016

Конституційний Суд України у складі суддів:

Бауліна Юрія Васильовича - головуючого,

Вдовіченка Сергія Леонідовича - доповідача,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Касмініна Олександра Володимировича,

Колісника Віктора Павловича,

Кривенка Віктора Васильовича,

Литвинова Олександра Миколайовича,

Мойсика Володимира Романовича,

Сергейчука Олега Анатолійовича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

Тупицького Олександра Миколайовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шевчука Станіслава Володимировича,

за участю представників суб'єкта права на конституційне подання - Верховного Суду України: Кліменко М. Р., Берестової І. Е.; Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А. О.; представників Кабінету Міністрів України: Качура Р. П., Мущиніна В. В., Янчука А. В.; залученого до участі у розгляді справи представника Ради суддів України Новікова М. М.,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., NN 41 - 45, ст. 529) у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року N 192-VIII (Відомості Верховної Ради України, 2015 р., NN 18 - 20, ст. 132) зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII (Відомості Верховної Ради України, 2015 р., N 22, ст. 145), Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII (Відомості Верховної Ради України, 2016 р., N 5, ст. 50), та щодо положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII.

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стали конституційні подання Верховного Суду України.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" є твердження суб'єкта права на конституційне подання про неконституційність окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI з наступними змінами та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII.

Заслухавши суддю-доповідача Вдовіченка С. Л. та дослідивши матеріали справи, у тому числі позиції, висловлені Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, Вищим адміністративним судом України, Вищим господарським судом України, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищою радою юстиції, Державною судовою адміністрацією України, Радою суддів України, науковцями Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Національного університету "Одеська юридична академія", Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Верховний Суд України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотаннями визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (далі - Закон N 2453) у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року N 192-VIII (далі - Закон N 192) зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII (далі - Закон N 213), Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII (далі - Закон N 911), та положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213.

Під час розгляду справи до статті 141 Закону N 2453 Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року N 889-VIII було внесено зміни, а саме: в абзаці першому частини першої, частині другій слова "на умовах, передбачених статтею 37 Закону України "Про державну службу" виключено; в абзацах другому, четвертому частини п'ятої слова "Про державну службу" виключено. Конституційний Суд України вважає, що внесення вказаних змін не впливає на суть оспорюваних Верховним Судом України положень.

Предметом розгляду Конституційного Суду України на відповідність Конституції України (конституційність) є положення частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 щодо зменшення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, встановлення максимального розміру такого утримання, припинення його виплати суддям у відставці на період їх роботи на певних посадах та скасування права судді на перерахунок призначеного раніше довічного грошового утримання судді, а також положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213, за якими у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії / щомісячне довічне грошове утримання призначаються, зокрема, відповідно до Закону N 2453.

На думку суб'єкта права на конституційне подання, оспорювані положення суперечать частині першій статті 8, статті 21, частинам першій, п'ятій статті 126, статтям 150, 152 Конституції України.

2. Вирішуючи порушені в конституційних поданнях питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

2.1. Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

Відповідно до Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 6, частина друга статті 19).

Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні; виключно законами України визначається статус суддів (частина перша статті 55, пункт 14 частини першої статті 92, частина перша статті 127).

Право кожного на судовий захист є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань (підпункт 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року N 3-рп/2015).

2.2. За частиною першою статті 126 Основного Закону України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади, забороною впливу на них у будь-який спосіб, захистом професійних інтересів суддів, підкоренням судді лише закону при здійсненні правосуддя, державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, притягненням винних осіб до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді, здійсненням суддівського самоврядування (пункт 27 частини першої статті 85, частини друга, четверта, п'ята статті 126, частини третя, четверта, шоста статті 127, стаття 128, частини перша, п'ята статті 129, стаття 130, пункт 1 частини першої статті 131 Основного Закону України). Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (частина друга статті 127 Конституції України).

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя (рішення від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій, від 1 грудня 2004 року N 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу, від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання, від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України, від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці).

Право на справедливий суд в Україні з часу проголошення її незалежності забезпечувалося шляхом розвитку принципу незалежності суддів у законах України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року N 2862-XII, "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III та Законі N 2453, в яких послідовно закріплювалися самостійність суддів, свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до внутрішнього переконання суддів та їх належне матеріальне забезпечення.

Гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах IX, X Закону N 2453 в редакції Закону N 192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Конституційний Суд України вважає, що положення Закону N 2453 щодо належного матеріального та соціального забезпечення суддів повинні відображати положення Конституції України та міжнародних актів щодо незалежності суддів, бути спрямованими на забезпечення здійснення справедливого правосуддя та стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів. Матеріальне забезпечення суддів після виходу їх у відставку як складова їхнього правового статусу є не особистим привілеєм, а засобом конституційного забезпечення незалежності суддів, які здійснюють правосуддя, і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду за справедливим, неупередженим та незалежним правосуддям.

Відповідно до Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Як зазначається в рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року N (94)12, від 17 листопада 2010 року N (2010)12, кожна держава має забезпечити відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на судові рішення; мають існувати гарантії виплат у зв'язку з відставкою суддів, які мають відповідати попередньому рівню оплати праці суддів.

Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013 зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини).

Таким чином, Конституційний Суд України наголошує, що конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя.

3. Суб'єкт права на конституційне подання порушує перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 141 Закону N 2453 у редакції Закону N 213, а саме: "Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді".

Здійснюючи перевірку вказаного положення на відповідність Основному Закону України, Конституційний Суд України виходить з того, що щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає у гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов'язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу.

Відповідно до частини першої статті 141 Закону N 2453 судді, який вийшов у відставку, виплачується щомісячне довічне грошове утримання або пенсія за його вибором.

У статті 141 Закону N 2453 до внесення змін Законом N 213, тобто у редакції Закону N 192, закріплювалося, що "щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання" (абзац перший частини третьої), та встановлювалося, що "у разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання" (абзац другий частини третьої).

З наведеного вбачається, що до визначеного у Законі N 2453 порядку нарахування щомісячного довічного грошового утримання внесено зміни Законом N 213, якими зменшено розмір щомісячного довічного грошового утримання суддів та виключено положення про можливість здійснення його перерахунку.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що при зменшенні розміру щомісячного довічного грошового утримання судді з 80 до 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, а також при виключенні положення, згідно з яким за кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання судді збільшується на два відсотки від розміру його заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання, відбулося зниження рівня матеріального забезпечення судді у відставці і як наслідок - гарантій незалежності такого судді, що може впливати на здійснення справедливого правосуддя та реалізацію права кожного на захист судом. Виключення положення щодо можливості перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у зв'язку зі збільшенням грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, також знижує гарантії незалежності суддів. Таку ж правову позицію Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013 (пункти 5, 7 мотивувальної частини) при розгляді питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону N 2453.

Таким чином, положення частини третьої статті 141 Закону N 2453 у редакції Закону N 213 звужує зміст та обсяг гарантій незалежності судді, а тому суперечить частині першій статті 55, частині першій статті 126 Основного Закону України.

4. Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати неконституційними положення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 щодо встановлення максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

Так, відповідно до першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 в редакціях Закону N 213, Закону N 911 максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність; тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень.

Здійснюючи аналіз вказаних положень на предмет їх відповідності Основному Закону України, Конституційний Суд України виходить з того, що він уже розглядав питання про недопустимість визначення в законі максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, зокрема у рішеннях від 18 червня 2007 року N 4-рп/2007, від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013. У цих рішеннях Конституційний Суд України наголошував, що закріплення в законі максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів обмежує гарантії їх незалежності.

Конституційний Суд України вважає, що положення першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 в редакціях Закону N 213, Закону N 911 щодо встановлення максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці суперечать частині першій статті 126 Основного Закону України.

5. Суб'єкт права на конституційне подання просить визнати положення абзаців першого, другого, четвертого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 щодо припинення виплати щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці на період їх роботи на певних посадах такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

У частині п'ятій статті 141 Закону N 2453 в редакціях Закону N 213, Закону N 911 встановлено таке:

- тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), які працюють на посадах та на умовах, передбачених Законом N 2453, Законом України "Про прокуратуру", призначені пенсії / щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються (абзаци перший, другий);

- з 1 січня 2017 року виплата щомісячного довічного грошового утримання, призначеного відповідно до цієї статті, на період роботи на посадах, які дають право на його призначення або право на призначення пенсії в порядку та на умовах, передбачених законами України "Про прокуратуру", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про статус народного депутата України", припиняється; на цей період призначається і виплачується пенсія відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (абзац четвертий).

Вказаними положеннями визначено категорії посад, робота на яких позбавляє суддю у відставці права на одночасне із заробітком отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Конституційний Суд України у підпункті 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013 зазначив, що "підставою для отримання матеріального забезпечення судді після припинення його повноважень є виключно конституційно визначений статус професійного судді. Тому таке забезпечення суддів залежить від умов, пов'язаних зі статусом судді та його професійною діяльністю щодо здійснення правосуддя, і не може залежати від інших умов, у тому числі соціального забезпечення, яке призначається і виплачується на загальних засадах та передбачене іншими, крім Закону N 2453, законами України. Одержання суддею у відставці щомісячного довічного грошового утримання не може залежати від виконання ним іншої, зокрема оплачуваної, роботи. Законодавець може передбачати випадки припинення призначення та виплати (або часткової виплати) щомісячного довічного грошового утримання суддів, але тільки з підстав, що прямо впливають на статус суддів (набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді або припинення відставки у зв'язку з повторним обранням на посаду судді тощо)".

Отже, суддя, який після виходу у відставку використовує конституційне право на працю, встановлене статтею 43 Основного Закону України, не може бути позбавлений гарантій незалежності судді, зокрема належного матеріального забезпечення судді у відставці (щомісячного довічного грошового утримання).

Верховна Рада України, вносячи зміни до частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 щодо припинення виплати щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, які працюють на певних посадах, порушила конституційні гарантії незалежності суддів. Адже такі законодавчі зміни суперечать меті встановлення конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів як елемента їх незалежності, не відповідають принципу єдиного статусу всіх суддів України, оскільки запроваджують різницю між тими суддями у відставці, які працюють, і тими, які не працюють.

У процесі розгляду справи Конституційний Суд України виявив такі ж ознаки невідповідності Конституції України положень абзацу третього частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 в редакції Закону N 213, а саме: "у період роботи особи (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") на інших посадах/роботах щомісячне довічне грошове утримання, розмір якого перевищує 150 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, виплачується в розмірі 85 відсотків призначеного розміру, але не менше 150 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність", що є підставою для визнання їх неконституційними.

Таким чином, положення абзаців першого, другого, третього, четвертого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 стосовно зменшення розміру / припинення виплати суддям у відставці щомісячного довічного грошового утримання на період їх роботи на певних посадах, виконанні іншої роботи не узгоджуються з конституційними гарантіями незалежності суддів, а тому суперечать частині першій статті 126 Основного Закону України.

6. Верховний Суд України також порушує перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213, за якими у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону N 2453.

Верховний Суд України вважає, що зазначеними положеннями "фактично ліквідовано конституційно закріплений інститут відставки судді, що слугує гарантією незалежності для працюючих суддів і є складовою його правового статусу як діючого судді".

Конституційний Суд України при розгляді цього питання враховує розділ IX "Забезпечення суддів", розділ X "Статус судді у відставці" Закону N 2453, в яких визначено, що статус судді передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці та гарантій матеріального і соціального забезпечення, зокрема виплату щомісячного довічного грошового утримання. Наслідком відставки судді є припинення його повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій незалежності та недоторканності, в тому числі отримання щомісячного довічного грошового утримання судді.

Передбачене у пункті 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 скасування щомісячного довічного грошового утримання нівелює сутнісний зміст права судді на відставку та суперечить пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України.

Враховуючи викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону N 2453 не відповідають частині першій, пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України.

7. Конституційний Суд України вже визнавав неконституційними положення законів України щодо зниження розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, позбавлення суддів можливості подальшого перерахунку розміру такого утримання; припинення виплати щомісячного довічного грошового утримання на період роботи суддів у відставці на певних посадах, а також встановлення максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання (пункт 2 резолютивної частини Рішення від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013). Незважаючи на це, Верховна Рада України прийняла Закон N 213, Закон N 911, окремими положеннями яких звужено обсяг гарантій незалежності суддів.

Конституційний Суд України зауважує, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є "обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені" (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України).

Таким чином, Верховна Рада України, приймаючи Закон N 213, Закон N 911 та вносячи ними зміни до Закону N 2453, порушила частину другу статті 8, частину другу статті 150 Конституції України.

8. Відповідно до Закону України "Про Конституційний Суд України" у конституційному поданні має зазначатися правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих положень (пункт 4 частини другої статті 39), а також викладаються аргументи і стверджується про неконституційність законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (частина перша статті 71).

Згідно з пунктом 1 § 51 Регламенту Конституційного Суду України конституційне провадження у справі підлягає припиненню, якщо в процесі пленарного засідання будуть виявлені підстави для відмови у відкритті конституційного провадження, передбачені статтею 45 Закону України "Про Конституційний Суд України".

Верховний Суд України вважає, що абзац шостий частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 в редакціях Закону N 213, Закону N 911 не відповідає Конституції України у цілому. Однак, проаналізувавши конституційне подання Верховного Суду України від 22 січня 2016 року, Конституційний Суд України дійшов висновку, що у ньому не наведено правового обґрунтування неконституційності третього речення вказаного абзацу, а саме: "Довічне грошове утримання суддям виплачується органами Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України".

Вказане є підставою для припинення конституційного провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України "Про Конституційний Суд України".

9. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (частина друга статті 152 Основного Закону України).

На думку Конституційного Суду України, визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положень частини третьої, абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 в редакціях Закону N 213, Закону N 911 може призвести до виникнення прогалини у сфері законодавчого регулювання виплати щомісячного довічного грошового утримання суддів.

Конституційний Суд України вважає за необхідне вказати, що застосуванню підлягають положення частин третьої, п'ятої статті 141 Закону N 2453 у редакції Закону N 192, тобто положення Закону N 2453 до внесення до нього змін Законом N 213, Законом N 911.

Керуючись частиною другою статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України", відповідно до якої у разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку, Конституційний Суд України вважає за необхідне встановити такий порядок виконання цього рішення:

- частина третя статті 141 Закону N 2453 у редакції Закону N 213, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону N 2453 до внесення змін Законом N 213, тобто в редакції Закону N 192;

- абзаци перший, другий, третій, четвертий та перше, друге речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 у редакціях Закону N 213, Закону N 911, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 в редакції Закону N 192;

- положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону N 2453 не застосовуються як такі, що не відповідають Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 152, 153 Конституції України, статтями 45, 51, 61, 63, 65, 67, 69, 70, 71, 73, 74 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- частини третьої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII;

- абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакціях Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII;

- пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

2. Положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакціях Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII та положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

3. Припинити конституційне провадження у справі за конституційним поданням Верховного Суду України від 22 січня 2016 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) третього речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI з наступними змінами на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом.

4. Керуючись частиною другою статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вважає за необхідне вказати такий порядок виконання цього рішення:

- частина третя статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Натомість застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, тобто у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року N 192-VIII, а саме: "Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання";

- абзаци перший, другий, третій, четвертий та перше, друге речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакціях Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року N 192-VIII, а саме: "Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного суддею після виходу у відставку";

- не підлягає застосуванню положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

5. Рішення Конституційного Суду України має преюдиціальне значення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв'язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії положень законів України, визнаних неконституційними.

6. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Касмініна О. В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці)

У Рішенні Конституційного Суду України від 8 червня 2016 року N 4-рп/2016 (далі - Рішення) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- частини третьої, абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI1 (далі - Закон N 2453) у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року N 192-VIII2 зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII3 (далі - Закон N 213), Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII4 (далі - Закон N 911);

____________
1 Відомості Верховної Ради України, 2010 р., NN 41 - 45, ст. 529;

2 Відомості Верховної Ради України, 2015 р., NN 18 - 20, ст. 132;

3 Відомості Верховної Ради України, 2015 р., N 22, ст. 145;

4 Відомості Верховної Ради України, 2016 р., N 5, ст. 50.

- пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Позицію Конституційного Суду України підтримую, проте відповідно до статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за необхідне висловити певні застереження, які стосуються необхідності визнання положення третього речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 таким, що не відповідає частині першій статті 130 Конституції України; положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 в цілому таким, що не відповідає частині першій статті 8 Основного Закону України.

1. На думку Верховного Суду України, абзац шостий частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 в редакціях Закону N 213, Закону N 911, яким передбачено, що "максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень. Довічне грошове утримання суддям виплачується органами Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України" не відповідає Конституції України у цілому.

Конституційний Суд України у Рішенні дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність Конституції України положень першого і другого речень вказаного абзацу. Однак, на мою думку, він суто формально підійшов до питання про відповідність Конституції України третього речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 і як наслідок припинив конституційне провадження у справі в цій частині, посилаючись на відсутність в конституційному поданні Верховного Суду України від 22 січня 2016 року правового обґрунтування його неконституційності (пункт 8 мотивувальної частини Рішення).

1.1. За змістом третього речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 довічне грошове утримання суддям виплачується органами Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України. Вважаю, передбачений вказаними положеннями механізм, за яким органи Пенсійного фонду України наділені повноваженням виплачувати довічне грошове утримання (щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці), таким, що не забезпечує гарантій незалежності суддів і суперечить частині першій статті 130 Конституції України, виходячи з такого.

1.1.1. Статтею 126 Основного Закону України закріплено основоположні принципи здійснення правосуддя в Україні - незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, яка забезпечується, у тому числі, гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту (підпункт 1.1 пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 19-рп/2004; незалежність суддів пов'язана з принципом поділу державної влади та обумовлена необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013).

Визнаючи незалежність суддів, держава взяла обов'язок її гарантувати, зокрема, через матеріальний і соціальний захист, що включає в себе право на пенсійне та щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці. Такий висновок випливає з аналізу норм Конституції України, положень Закону N 2453.

1.1.2. Конституційний Суд України неодноразово характеризував правову природу щомісячного довічного грошового утримання і, по суті, відмежовував (не ототожнював) її від природи пенсійних виплат. У його рішеннях прослідковується чітка позиція, за якою щомісячне довічне грошове утримання є самостійною гарантією незалежності суддів та складовою його правового статусу; є особливою формою соціального забезпечення судді, зміст якої полягає у гарантованій державою щомісячній звільненій від сплати податків грошовій виплаті, що слугує забезпеченню їх належного матеріального утримання, в тому числі після звільнення від виконання обов'язків судді; особливість щомісячного довічного грошового утримання полягає у правовому регулюванні, а також у джерелах його фінансування (абзаци п'ятий, сьомий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005, абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 18 червня 2007 року N 4-рп/2007, абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2011 року N 18-рп/2011).

1.1.3. Відповідно до частини першої статті 130 Основного Закону України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Даючи офіційне тлумачення зазначеної конституційної норми, Конституційний Суд України зазначив, що фінансування всіх судів в Україні повинне забезпечуватися державою виключно за рахунок коштів Державного бюджету України; у Державному бюджеті України мають визначатися окремо для всіх судів України видатки на їх утримання не нижче рівня, що надає можливість незалежного здійснення правосуддя, з подальшим забезпеченням повного і своєчасного виділення таких видатків (пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2010 року N 7-рп/2010). На думку Конституційного Суду України, наведене конституційне положення передбачає фінансування щомісячного довічного грошового утримання суддів за рахунок коштів Державного бюджету України, а не Пенсійного фонду України (абзац восьмий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005; абзац четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 18 червня 2007 року N 4-рп/2007).

Підсумовуючи наведене, слід ще раз підкреслити, що щомісячне довічне грошове утримання не є видом пенсійних виплат і, відповідно, не належить до сфери пенсійного забезпечення, а є формою соціального забезпечення суддів, яке характеризується особливостями правового регулювання й фінансування і, що найважливіше, є самостійною гарантією незалежності суддів.

1.1.4. Передбачений статтею 126 Конституції України принцип незалежності суддів, сутнісний зміст частини першої статті 130 Конституції України, правова природа щомісячного довічного грошового утримання як гарантії такої незалежності дають мені підстави бути твердо переконаним у такому.

Частина перша статті 130 Основного Закону України, вказуючи на обов'язковість джерела фінансування судів, в тому числі щомісячного довічного грошового утримання суддів, унеможливлює розпорядження коштами Державного бюджету України, що виділяються на фінансування судів і діяльності суддів, органом виконавчої влади. Абсолютно зрозуміло, що органи виконавчої влади не в змозі забезпечити належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, а отже, гарантувати незалежність судової гілки влади.

Цілком логічно, що належним суб'єктом, уповноваженим розпоряджатися коштами Державного бюджету в судовій гілці влади, мають бути виключно судові установи (суд як установа щодо розпорядження коштами на власне функціонування та утримання, суд як місце роботи судді для виплати йому суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання).

Я відстоюю позицію, що саме в такому випадку буде належним чином гарантована вимога Конституції України щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, а також у виплаті щомісячного довічного утримання.

Враховуючи наведене, наголошую, що передбачене у третьому реченні абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 повноваження Пенсійного фонду України виплачувати щомісячне довічне грошове утримання, при тому що Пенсійний фонд України за своєю правовою природою є центральним органом виконавчої влади, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню5, створює загрозу порушення гарантій незалежності не тільки суддів, а й усієї судової гілки влади.

____________
5 Пункт 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року N 280.

Водночас повноваження призначати і виплачувати щомісячне довічне грошове утримання, яке за своєю сутністю не є видом пенсійних виплат і, відповідно, не належить до пенсійного забезпечення, взагалі дисонує із функціональним призначенням Пенсійного фонду України.

Слід також підкреслити, що Пенсійний фонд України формує свій бюджет за рахунок єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також коштів Державного бюджету України. Це унеможливлює виплату суддям у відставці щомісячного довічного грошового утримання за рахунок коштів Державного бюджету України.

Резюмуючи наведене, я вважаю, що Конституційний Суд України припустився помилки усунувшись від перевірки положення третього речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону N 2453 на предмет відповідності Конституції України, адже очевидним є те, що вказане положення, за яким виплата довічного грошового утримання суддям здійснюється органами Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України, суперечить частині першій статті 130 Конституції України.

1.2. Верховний Суд України порушує перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213, за якими у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії / щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", "Про статус народного депутата України", "Про Кабінет Міністрів України", "Про судову експертизу", "Про Національний банк України", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про дипломатичну службу", Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Погоджуюсь із позицією Конституційного Суду України щодо невідповідності вказаних положень Закону N 213 частині першій, пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону N 2453. Разом з цим вважаю за необхідне висловити таке застереження.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України). Конституційний Суд України в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 зазначив, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010).

Звертаю увагу, що одним із елементів принципу верховенства права є легітимні очікування. Вони полягають у тому, що органи державної влади, у тому числі законодавчий орган, повинні діяти узгоджено у сфері видання нормативно-правових актів (законів) і зміцнювати довіру до них шляхом запобігання прийняття необгрунтованих та свавільних рішень. Це пов'язано з тим, що суб'єкти права повинні передбачати свою правомірну поведінку і розраховувати на стабільність правового регулювання. Це не забороняє вносити зміни до зазначених актів, але при цьому держава повинна дотримуватися розумного балансу між впевненістю осіб у існуючому правопорядку та інтересами публічної політики, для забезпечення яких вносяться зміни. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини особа може розраховувати на "легітимні очікування" якщо вони мають суттєву основу в національному праві (пункт 35 рішення у справі "Н. К. М. проти Угорщини" від 4 листопада 2013 року).

У Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який, зокрема, у рішенні від 13 грудня 2001 року у справі "Церква Бесарабської Митрополії проти Молдови" зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим із достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109).

На мою думку, положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 не відповідають вимозі ясності і визначеності правової норми. Так, у цих положеннях закріплено умову, за якої з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб зі спеціальним статусом ("яким пенсії / щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", "Про статус народного депутата України", "Про Кабінет Міністрів України", "Про судову експертизу", "Про Національний банк України", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про дипломатичну службу", Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України), а саме "неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах". При цьому у пункті 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 не конкретизовано, про яких осіб ідеться та які норми наведених законів України скасовуються з 1 червня 2015 року. Тобто з набранням чинності Закону N 213, зокрема його зазначених положень, стане незрозумілим, які положення яких законів скасовуються (втрачають чинність), а які залишаються чинними, в результаті чого певна категорія осіб позбавляється можливості знати свої права.

За таких обставин можна дійти висновку, що зазначена норма порушує механізм правового регулювання та суперечить принципам правової визначеності й легітимних очікувань, які є елементами верховенства права, а це свідчить про порушення частини першої статті 8 Конституції України.

Таким чином, Конституційний Суд України мав усі правові підстави, щоб перевірити положення пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону N 213 на предмет відповідності частині першій, пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України, а також її статті 8 Основного Закону України в цілому, оскільки у вказаних приписах Закону N 213 передбачено скасування призначення за спеціальними законами не тільки щомісячного довічного грошового утримання суддів, а й пенсійного забезпечення інших службовців, зокрема державних службовців, прокурорів, працівників дипломатичної податкової, митної служб. На мою думку, саме такий підхід однозначно відображав би утвердження принципу справедливості в державі стосовно кожної людини.

 

Суддя
Конституційного Суду України

О. В. Касмінін

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Сліденка І. Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці)

Зважаючи на наявність Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці) від 8 червня 2016 року N 4-рп/2016 (далі - Рішення), прийнятого більшістю від фактичного складу Конституційного Суду України;

констатуючи той факт, що застосовані методологія і аргументація та визначена на їх основі Конституційним Судом України абстрактно-теоретична неконституційність положень частини третьої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII; абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакціях Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII; пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" мають виключно суб'єктивний, відносний та упереджений характер;

усвідомлюючи необхідність субстанційно-онтологічного аналізу для визначення недоліків та недосконалостей, які містяться в Рішенні;

користуючись правом на окрему думку, наданим статтею 64 Закону України "Про Конституційний Суд України";

вважаю за необхідне висловити такі заперечення щодо Рішення:

I. Заперечення концепції Рішення

Конституційний Суд України концептуально вибудовує Рішення на тому, що:

- довічне грошове утримання суддів у відставці є складовою принципу незалежності суддів;

- довічне грошове утримання суддів у відставці кореспондується з правом на справедливий суд;

- при цьому логіка Конституційного Суду України полягає в тому, що довічне грошове утримання суддів у відставці і пенсія є принципово різними інститутами.

Практично сукупна дія цих трьох компонентів обумовила концептуальні вади та неузгодженості Рішення.

Насамперед щодо природи інституту довічного грошового утримання суддів у відставці, яку повинен був дослідити Конституційний Суд України.

Ніде у цивілізованому світі інститут довічного грошового утримання суддів у відставці не застосовується. Стандартний підхід у цьому питанні ілюструє досвід Федеративної Республіки Німеччина. Після виходу на пенсію (65 років) судді федерального і земельного рівня отримують грошове забезпечення згідно з законом про забезпечення державних службовців та суддів на рівні федерації та федеративних земель. Розмір грошового забезпечення визначається лише стажем судді.

Перелік держав, де законодавець оперує інститутом довічного грошового утримання суддів у відставці, окрім України, зводиться до Російської Федерації, Азербайджанської Республіки, Республіки Молдова, Республіки Білорусь, Киргизької Республіки. До речі, з огляду на аналіз законодавства, норма про 20-річну практику судді, яка дає змогу отримувати довічне грошове утримання, "перекочувала" в правову систему України із законодавства Російської Федерації (стаття 15 Закону Російської Федерації "О статусе судей в Российской Федерации").

Про що свідчить цей перелік. Насамперед про те, що в ньому представлені постсовєтські держави з їх доволі химерними уявленнями про право, правову державу та судову владу. У жодній з цих держав ні судова влада, ні право не виконують належних їм функцій. У кращому випадку деякі з цих держав здійснюють демократичні перетворення, сутність яких полягає у переході від радянської системи нормативного врядування до правових моделей, характерних для західної демократії. Це певною мірою стосується України та Республіки Молдова. Всі інші держави цього переліку - типові авторитарні держави, де право і суд є не більше, ніж ширмою, яка приховує істинні сутності, надзвичайно далекі і від права, і від істинного суду. Власне, і Україні з Республікою Молдова ця якість також притаманна значною мірою.

Інститут довічного грошового утримання суддів у відставці є типовим постсовєтським інститутом, за допомогою якого держава намагається отримати прихильність судів для забезпечення своїх далеких від права потреб, встановлюючи непропорційні переваги для одних груп за рахунок інших. З яких причин суддям встановлено 20-річний стаж роботи, який дає право отримувати довічне грошове утримання, - невідомо. Врешті-решт, приміром, ні про яке шкідливе виробництво в цьому випадку не йдеться в принципі. Порівнювати роботу судді і шахтаря або нафтовидобувача, які працюють в складних кліматичних умовах, - блюзнірство. Знову ж таки будь-які "незручності" праці в цивілізованих державах компенсуються матеріально (відповідними грошовими коштами). Однак ці кошти повинні кореспондуватися з виконаною роботою. Совєтський підхід через очевидну нестачу коштів якраз і акцентував увагу на позаматеріальних стимулах ("почесні грамоти", "дошки пошани"). Матеріальні стимули у вигляді відповідних переваг були можливі лише щодо обмеженого кола осіб. Насамперед це стосувалося особливо шкідливих виробництв. Інша група, не пов'язана з такими виробництвами, носила загальну назву "номенклатура" і була представлена партійними керівниками та особами, що забезпечували функціонування політичного режиму різного рівня. Для цієї групи були встановлені компенсації, які виходили далеко за межі шкідливих умов праці - починаючи від спеціальних зарплат і закінчуючи спеціальними цінами у спеціальних розподільниках. Таким чином, в СРСР такий спосіб врегулювання суспільних відносин був нічим іншим, як типовим привілеєм. А для України цей спосіб став продовженням совєтської практики привілеїв для обраних соціальних груп (судді, народні депутати України тощо).

З огляду на це, а також на явну непропорційність порівняно з іншими професіями у встановленні цього інституту, довічне грошове утримання суддів є нічим іншим, як привілеєм, встановленим державою. Цей привілей немає нічого спільного з цінностями правової держави, тим більше з необхідністю забезпечувати справедливий суд та гарантувати незалежність суддів.

Тим більше, не має нічого спільного з реальністю підхід, який розрізняє довічне грошове утримання суддів у відставці і пенсію. Ніякої різниці між цими інститутами не існує в принципі. Окрім того, що пенсія призначається за віком, а довічне грошове утримання суддів у відставці - відповідно до стажу. Матеріальна сторона питання одна і та ж. По суті довічне грошове утримання є пенсією, відстроченою у часі.

Очевидно, що ніяких раціональних причин для такого підходу не існує. Навпаки, в цивілізованій частині світу цінуються саме ті судді, які мають значний практичний досвід. А він, як відомо, здобувається лише з часом.

II. Заперечення методології Рішення

Підхід, запропонований Конституційним Судом України в абзаці шостому пункту 3 мотивувальної частини Рішення, а саме: "при зменшенні розміру щомісячного довічного грошового утримання судді з 80 до 60 відсотків грошового утримання судді,... відбулося зниження рівня матеріального забезпечення судді у відставці і як наслідок - гарантій незалежності такого судді, що може впливати на здійснення справедливого правосуддя та реалізацію права кожного на захист судом" - якнайкраще ілюструє відому сентенцію про простоту, яка гірша за злодійство. Такою практикою Конституційний Суд України встановлює заборону регулювати розміри виплат ніяким іншим чином, окрім як їх збільшенням. Очевидно, що такий підхід суперечить як здоровому глузду, так і логіці. Мало того, що Конституційний Суд України ігнорує закони математики і плутає абсолютне і відносне вираження чисел, оскільки в абсолютному матеріальному вираженні 60 відсотків можуть бути набагато більшими, ніж 80 відсотків або такими ж, якщо, приміром, мова йде про співвідношення національних валют. Сумно те, що Конституційний Суд України абсолютно ігнорує економічну спроможність держави здійснювати виплати, незважаючи на те, який характер вони носять. Конституційний Суд України цинічно зігнорував той факт, що Україна перебуває в екстремальних умовах функціонування, спричинених збройною агресією Російської Федерації, територіальними, людськими та економічними втратами, значними витратами Державного бюджету України, пов'язаними з необхідністю забезпечувати обороноздатність Республіки та захищати її суверенітет. З цієї точки зору Рішення точно відповідає відомому юридичному парадоксу - fiat justitia et pereat mundus.

III. Заперечення резолютивної частини Рішення

Визнавши такими, що не відповідають Конституції України, положення частини третьої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII; абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакціях Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII; пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Конституційний Суд України вкотре продовжив практику врегульовувати суспільні відносини на свій смак та розсуд, замість Верховної Ради України. Адже на сьогодні довічне грошове утримання суддів у відставці регулюється виключно пунктом 4 резолютивної частини Рішення, а саме: "Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання". Аналіз чинного українського законодавства дозволяє стверджувати, що у ньому відсутня подібна норма. Це, в свою чергу, означає, що вказані суспільні відносини регулюються не нормою закону, а Рішенням.

Очевидно, що Конституційний Суд України не є легіслатурою, а подібна практика, з одного боку, грубо порушує виключну компетенцію парламенту, а з іншого, - констатує вихід Конституційного Суду України за межі повноважень, передбачених Конституцією України та Законом України "Про Конституційний Суд України".

Таким чином, Конституційний Суд України самостійно врегулював суспільні відносини, здійснив законодавчу функцію, закріплену виключно за Верховною Радою України, та порушив приписи статей 6, 8, 85, 91, 92, 147, 150 Конституції України.

 

Суддя Конституційного Суду
України

І. Д. Сліденко

Опрос