Идет загрузка документа (88 kByte)
Главный правовой
портал Украины
Главный правовой
портал Украины
Остаться Попробовать

По делу по конституционному представлению Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека относительно соответствия Конституции Украины (конституционности) положения третьего предложения части первой статьи 13 Закона Украины "О психиатрической помощи" (дело о судебном контроле за госпитализацией недееспособных лиц в психиатрическое заведение)

Конституционный Суд
Решение от 01.06.2016 № 2-рп/2016

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу"
(справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу)

м. Київ
1 червня 2016 року
N 2-рп/2016

Справа N 1-1/2016

Конституційний Суд України у складі суддів:

Бауліна Юрія Васильовича - головуючого,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Касмініна Олександра Володимировича,

Колісника Віктора Павловича,

Кривенка Віктора Васильовича,

Литвинова Олександра Миколайовича,

Мельника Миколи Івановича,

Мойсика Володимира Романовича,

Саса Сергія Володимировича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

Тупицького Олександра Миколайовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шевчука Станіслава Володимировича - доповідача,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., N 19, ст. 143) з наступними змінами.

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність тверджень суб'єкта права на конституційне подання щодо неконституційності положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III з наступними змінами.

Заслухавши суддю-доповідача Шевчука С. В., Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Лутковську В. В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А. О. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції Президента України, Голови Верховної Ради України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства юстиції України, науковців Академії адвокатури України, Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, Національної академії медичних наук України, Національної академії правових наук України, Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського, Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III з наступними змінами (далі - Закон), яким передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. Автор клопотання вважає, що це положення є неконституційним "в тій мірі, в якій воно дозволяє госпіталізацію особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна без судового рішення, прийнятого за результатами перевірки обґрунтованості та необхідності такої госпіталізації в примусовому порядку".

На думку суб'єкта права на конституційне подання, госпіталізація недієздатної особи до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за відсутності рішення суду суперечить частинам першій, другій статті 29 Основного Закону України і є позбавленням свободи в контексті пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), оскільки таку особу тримають в обмеженому просторі протягом тривалого часу без її усвідомленої згоди.

2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого.

2.1. Україна є демократичною, правовою, соціальною державою, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Відповідно до Основного Закону України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; кожен має право на повагу до його гідності; кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 21, частина друга статті 22, частина перша статті 28, частина перша статті 29, частини перша, друга статті 55).

Конституційний Суд України вважає, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

2.2. У Конституції України закріплено, що недієздатні особи не мають права голосу на виборах і референдумах (стаття 70). У зв'язку з цим до зазначених осіб застосовуються обмеження, передбачені у статтях 72, 76, 81, 103 Основного Закону України. На думку Конституційного Суду України, визнання особи недієздатною не може позбавляти її інших конституційних прав і свобод чи обмежувати їх у спосіб, що нівелює їхню сутність.

Згідно з Цивільним кодексом України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це; над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину;

правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун; відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (частина перша статті 39, частина перша статті 40, стаття 41). Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлено у статтях 236 - 241 Цивільного процесуального кодексу України.

Системний аналіз законодавства України дає підстави стверджувати, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов'язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння. Недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод.

Хоча за станом здоров'я недієздатні особи не спроможні особисто реалізовувати окремі конституційні права і свободи, у тому числі право на свободу та особисту недоторканність, вони не можуть бути повністю позбавлені цих прав і свобод, тому держава зобов'язана створити ефективні законодавчі механізми та гарантії для їх максимальної реалізації.

2.3. Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Конституційний Суд України виходить із того, що серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії є свобода, наявність якої у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації. Право на свободу є невід'ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо. Право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини. Оскільки стаття 29 Конституції України кореспондується зі статтею 5 Конвенції, то відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді цієї справи.

Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що "стаття 5 Конвенції, разом із статтями 2, 3 та 4, посідає провідне місце серед основоположних прав, що гарантують фізичну безпеку особи, і тому її важливість є надзвичайною. Її основною метою є запобігання свавільного чи невиправданого позбавлення свободи" (пункт 30 рішення у справі "МакКей проти Сполученого Королівства" від 3 жовтня 2006 року).

У пункті 1 статті 5 Конвенції закріплено підстави для правомірного позбавлення особи свободи відповідно до процедури, встановленої законом, до яких належить і законне затримання психічнохворої особи, а в пункті 4 цієї статті передбачено перевірку законності такого затримання у судовому порядку.

Європейський суд з прав людини визначив вимоги, яких необхідно дотримуватися під час законного затримання психічнохворих осіб відповідно до підпункту (e) пункту 1 статті 5 Конвенції, а саме: "за винятком випадків крайньої необхідності, людина не має позбавлятися свободи до тих пір, поки не буде переконливо доведено, що вона дійсно є "психічнохворою". Сама сутність того, в чому слід переконати компетентні державні органи - наявність психічного розладу, - вимагає об'єктивної медичної експертизи; психічний розлад має бути такого характеру або ступеня, які виправдовували б обов'язкове позбавлення свободи; обґрунтованість позбавлення свободи залежить від стійкості такого розладу" (пункт 39 рішення у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" від 24 жовтня 1979 року).

Цей суд також вказав, що "хоча не завжди необхідно, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо психічнохворих осіб мала ті ж гарантії, що вимагаються за пунктом 1 статті 6 Конвенції для кримінального чи цивільного процесу, вона повинна мати судовий характер та надавати гарантії, що відповідають суті позбавлення свободи" (пункт 40 рішення у справі "Горшков проти України" від 8 листопада 2005 року).

У Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Принципи захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги" від 18 лютого 1992 року N 46/119 визначено, що примусова госпіталізація чи затримання пацієнтів спочатку має відбуватися на короткий строк, встановлений національним законодавством, для обстеження і попереднього лікування до розгляду такої госпіталізації чи затримання контрольним органом, яким має бути суд чи інший незалежний та безсторонній орган (принципи 16, 17).

Парламентська Асамблея Ради Європи у Рекомендації з психіатрії та прав людини від 1 січня 1994 року N 1235 передбачила, що рішення про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу має ухвалюватися суддею з встановленням часових меж такої госпіталізації (пункт 7).

Згідно зі статтею 1 Конвенції про права інвалідів від 13 грудня 2006 року до інвалідів належать, у тому числі, особи зі стійкими психічними порушеннями, які під час взаємодії з різними бар'єрами можуть заважати їх повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими. Відповідно до пункту 4 статті 12 цієї Конвенції держави-учасниці мають, зокрема, забезпечувати, щоб усі заходи, пов'язані з реалізацією інвалідами правоздатності, застосовувалися протягом якомога меншого строку й регулярно перевірялися компетентним, незалежним та безстороннім органом чи судовою інстанцією.

Аналіз наведених міжнародних документів дає підстави для висновку про необхідність здійснення судового контролю над втручанням у право на свободу та особисту недоторканність психічнохворої особи під час її госпіталізації до психіатричного закладу без її згоди.

2.4. За статтею 1 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи стосовно правового захисту осіб, які страждають на психічні розлади і примусово утримуються як пацієнти, від 22 лютого 1983 року N R(83)2 примусове утримання означає госпіталізацію та утримання для лікування особи, яка страждає на психічний розлад, у лікарні, іншому медичному закладі або відповідному місці; таке утримання не є добровільним з боку пацієнта.

Згідно з першим, третім реченнями частини першої, частиною другою статті 13 Закону особа госпіталізується до психіатричного закладу добровільно - на її прохання або за її усвідомленою згодою; особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна; госпіталізація особи у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за рішенням лікаря-психіатра.

Відповідно до абзацу дев'ятого статті 1 Закону усвідомлена згода особи - це згода, вільно висловлена особою, здатною зрозуміти інформацію, що надається доступним способом, про характер її психічного розладу та прогноз його можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги, методи діагностики, лікування та лікарські засоби, що можуть застосовуватися в процесі надання психіатричної допомоги, їх побічні ефекти та альтернативні методи лікування.

Госпіталізація недієздатної особи до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра передбачає довгострокове надання цій особі психіатричної допомоги у стаціонарних умовах. Госпіталізована до психіатричного закладу в порядку, передбаченому статтею 13 Закону, недієздатна особа цілодобово перебуває у такому закладі без можливості добровільно залишити його територію, а її дії постійно контролюються медичним персоналом.

З наведеного вбачається, що госпіталізація недієздатної особи до психіатричного закладу на підставі статті 13 Закону є обмеженням її права на свободу та особисту недоторканність, закріпленого у статті 29 Конституції України, а тому має відбуватися відповідно до критеріїв, визначених у цьому рішенні.

2.5. Згідно з частиною першою статті 8 Основного Закону України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. За правовими позиціями Конституційного Суду України верховенство права, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу; конституційне право людини на судовий захист є гарантією усіх прав і свобод людини і громадянина (абзац дев'ятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003, абзац чотирнадцятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004).

Встановлена у Законі процедура госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра не передбачає судового контролю за такою госпіталізацією, оскільки законодавець фактично розглядав її як добровільну, хоча госпіталізація недієздатної особи відбувається без надання нею усвідомленої згоди.

Конституційний Суд України вважає, що така госпіталізація за своєю природою та наслідками є непропорційним обмеженням конституційного права недієздатної особи на свободу та особисту недоторканність, тому вона має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, з урахуванням зазначених міжнародно-правових стандартів, правових позицій Конституційного Суду України та виключно за рішенням суду відповідно до вимог статті 55 Основного Закону України.

Судовий контроль за госпіталізацією недієздатної особи до психіатричного закладу в порядку, передбаченому статтею 13 Закону, є необхідною гарантією захисту її прав і свобод, закріплених, зокрема, статтями 29, 55 Основного Закону України. Суд після незалежного і неупередженого розгляду питання щодо госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу має ухвалити рішення стосовно правомірності обмеження конституційного права такої особи на свободу та особисту недоторканність.

3. Конституційний Суд України вважає, що держава, виконуючи свій головний обов'язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини. При цьому посилена увага має бути зосереджена на особливо вразливих категоріях осіб, до яких належать, зокрема, особи з психічними розладами.

Європейський суд з прав людини, застосовуючи статтю 5 Конвенції, виходить із того, що ця стаття встановлює позитивний обов'язок держави щодо захисту свободи осіб, які перебувають під її юрисдикцією, інакше існувала б значна прогалина в захисті від свавільного затримання, що було б несумісним з важливістю особистої свободи у демократичному суспільстві, тому держава повинна вживати заходів, що забезпечують ефективний захист вразливих осіб (пункт 102 рішення у справі "Шторк проти Німеччини" від 16 червня 2005 року; пункт 120 рішення у справі "Станєв проти Болгарії" від 17 січня 2012 року).

Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України - вважає, що правове регулювання госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу, встановлене у статті 13 Закону, не відповідає вимогам статті 3 Конституції України щодо обов'язку створення належного правового механізму захисту конституційних прав і свобод особи, зокрема і недієздатної, від свавільного обмеження її конституційних прав на свободу та судовий захист.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення третього речення частини першої статті 13 Закону у взаємозв'язку з положенням частини другої цієї статті суперечить статтям 3, 8, 29, 55 Конституції України, оскільки передбачає госпіталізацію особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю.

4. Відповідно до частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" у разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку.

Конституційний Суд України вважає за необхідне вказати такий порядок виконання цього рішення: до моменту законодавчого врегулювання питання забезпечення судового контролю за госпіталізацією до психіатричного закладу недієздатної особи на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра така госпіталізація можлива лише за рішенням суду.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України також вважає за необхідне рекомендувати Верховній Раді України невідкладно з урахуванням цього рішення врегулювати питання щодо судового контролю за госпіталізацією до психіатричного закладу особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра.

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152, 153 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 67, 69, 70, 71, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III з наступними змінами у взаємозв'язку з положенням частини другої цієї статті стосовно госпіталізації особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю.

2. Рекомендувати Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства України у сфері надання психіатричної допомоги у відповідність до цього рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Запорожця М. П. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу"
(справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу)

Конституційний Суд України в Рішенні у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" (далі - Рішення) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III з наступними змінами (далі - Закон) у взаємозв'язку з положенням частини другої цієї статті стосовно госпіталізації особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю.

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за необхідне висловити ряд застережень.

1. Відповідно до Цивільного кодексу України (далі - Кодекс) фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (частина перша статті 39, частина перша статті 40). Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун (частини перша - третя статті 41 Кодексу). Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (стаття 55 Кодексу). Згідно з частиною першою статті 67 Кодексу опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням.

Отже, обмеження дієздатності фізичної особи здійснюється для того, щоб за допомогою опікуна забезпечити ведення її справ, а також захистити її від наслідків дій, які вона може вчинити, не усвідомлюючи їх значення та не будучи здатною керувати ними. Тобто визнання фізичної особи, яка страждає від порушень психічного здоров'я, недієздатною спрямовано на захист прав цієї особи.

2. У Кодексі закріплено, що надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону (частина шоста статті 284).

Закон містить положення, що стосуються гарантій дотримання прав особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, при поміщенні до психіатричного закладу, зокрема госпіталізації недієздатної особи в добровільному порядку виключно за рішенням лікаря-психіатра (частина друга статті 13); періодичного огляду такої особи комісією лікарів-психіатрів (стаття 15); можливості виписки особи, добровільно госпіталізованої до психіатричного закладу, за її заявою (частина перша статті 18). Закон також передбачає відповідальність лікаря-психіатра за прийняті ним рішення1; право лікаря-психіатра, комісії лікарів-психіатрів відмовити у наданні психіатричної допомоги у разі відсутності підстав для її надання (частини четверта, шоста статті 27).

____________
1 Стаття 151 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад.

За частиною першою статті 39 Кодексу фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Тобто презюмується, що фізична особа, визнана судом недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій. За таких обставин фактично немає примусу при поміщенні недієздатної особи до психіатричного закладу, оскільки "примушувати/примусити" означає "вимагати в кого-небудь виконувати чогось незалежно від його волі, бажання; силувати, неволити, зневолити, усилювати"2.

____________
2 Новий тлумачний словник української мови: у 4-х т. / [укл.: В. Яременко, О. Сліпушко]. - К.: АКОНІТ, 1998. - Т. 3. - С. 712.

Отже, прохання або згода опікуна щодо госпіталізації до психіатричного закладу недієздатної особи - його підопічного відповідає інтересам такої особи і за Кодексом та Законом прирівнюється до її прохання або усвідомленої згоди.

Частина перша статті 18 Закону передбачає можливість виписки особи, добровільно госпіталізованої до психіатричного закладу, за письмовою заявою цієї особи. Однак відповідно до частини другої цієї статті за висновком лікарів-психіатрів особі, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу добровільно, може бути відмовлено у виписці; у цьому випадку питання про госпіталізацію особи в примусовому порядку, продовження госпіталізації та виписка вирішуються на підставі судового рішення.

Таким чином, Верховна Рада України встановила механізм захисту прав та свобод психічнохворих осіб, у тому числі й у судовому порядку, який є реалізацією на законодавчому рівні статті 3 Конституції України щодо головного обов'язку держави - утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

3. Визнаючи неконституційним положення третього речення частини першої статті 13 Закону, Конституційний Суд України залишив поза увагою абзац другий частини п'ятої статті 281 Кодексу, яким передбачається можливість надання згоди (дозволу) опікуна недієздатної особи на медичне втручання щодо цієї особи, а також частину першу статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи), відповідно до якої медичне втручання щодо пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, здійснюється за згодою його законного представника.

Зазначені положення Закону, Кодексу та Основ взаємопов'язані та мають розглядатися комплексно. Визнання неконституційним лише положення третього речення частини першої статті 13 Закону без надання належної оцінки вказаним приписам Кодексу та Основ, які регулюють правовідносини щодо надання опікуном дозволу на медичне втручання стосовно його підопічного, породжує колізійність цих правових норм та правову невизначеність у процесі їх застосування та вдосконалення.

4. Конституцією України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Основного Закону України).

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22 Конституції України).

За правовою позицією Конституційного Суду України право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина; зокрема, положення частини другої статті 64 Конституції України не допускають обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану; це повністю відповідає Загальній декларації прав людини, за якою кожен, у разі порушення його основних прав, наданих конституцією і законом, має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (стаття 8) (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001).

На європейському рівні існує тенденція, пов'язана з наділенням недієздатних осіб правом на прямий доступ до правосуддя з метою поновлення їх дієздатності. Так, у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria) Європейський суд з прав людини дійшов висновку про порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (право на свободу та особисту недоторканність) у зв'язку з тим, що держава не змогла вказати внутрішній засіб правового захисту, який давав би заявнику (особі, яку було визнано недієздатною та згодом позбавлено свободи шляхом утримання в психіатричному закладі) можливість оскаржити законність його утримання.

Про практику звернення недієздатних осіб до органів конституційної юрисдикції свідчить, наприклад, Рішення Конституційного Суду Латвійської Республіки від 27 грудня 2010 року (по справі N 2010-38-01), в якому вказаний суд зазначив, що "Закон Про Конституційний суд expressis verbis не вирішує питання про дієздатність в процесі Конституційного суду. Однак частина перша статті 192 закону Про Конституційний суд визначає, що конституційну скаргу до Конституційного суду може подати "будь-яка особа, яка вважає, що його основні права, визначені в Конституції, ущемляються правовою нормою, що не відповідає нормі права вищої юридичної сили". Отже, в якості критерію подачі конституційної скарги визначена здатність бути суб'єктом основних прав, а не дієздатність особи. Заявниця подала конституційну скаргу щодо правових норм, безпосередньо пов'язаних з її, як недієздатної особи, статусом. Крім того, необхідно враховувати, що опікун Заявниці не виявив інтересу до оспорювання даних конкретних норм. Тому в разі, якби Конституційний суд відмовився прийняти і розглянути конституційну скаргу заявниці, вона була б позбавлена можливості захистити свої основні права".

З урахуванням положень статті 55 Конституції України, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, практики Європейського суду з прав людини Конституційний Суд України не дав оцінки пункту 2 частини третьої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якого позовна заява повертається позивачеві, зокрема, коли її подано недієздатною особою.

Отже, в аспекті положень частин першої, другої статті 55 Основного Закону України неконституційність положення третього речення частини першої статті 13 Закону у взаємозв'язку з положенням частини третьої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України вбачається у відсутності права недієздатної особи на звернення до суду із позовною заявою про правомірність її госпіталізації до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна.

 

Суддя
Конституційного Суду України

М. П. Запорожець

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Сліденка І. Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу"
(справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу)

Зважаючи на наявність Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - Подання) щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016 (далі - Рішення), прийнятого більшістю від фактичного складу Конституційного Суду України;

констатуючи той факт, що застосована методологія і аргументація та визначена на їх основі Конституційним Судом України абстрактно-теоретична неконституційність положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" має виключно суб'єктивний та відносний характер;

усвідомлюючи необхідність субстанційно-онтологічного аналізу для визначення недоліків та недосконалостей, які містяться в Рішенні;

користуючись правом на окрему думку, наданим статтею 64 Закону України "Про Конституційний Суд України";

вважаю за необхідне висловити наступні заперечення щодо Рішення:

I. Заперечення концепції Подання.

Логічна структура змодельованого Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини конституційного конфлікту, що знайшов своє вираження у Поданні, виглядає наступним чином:

- стаття 8 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., N 19, ст. 143) з наступними змінами (далі - Закон) встановлює, що психіатрична допомога надається в найменш обмежених умовах, що забезпечують безпеку особи та інших осіб, при додержанні прав і законних інтересів особи, якій надається психіатрична допомога. Заходи фізичного обмеження та (або) ізоляції особи, яка страждає на психічний розлад, при наданні їй психіатричної допомоги застосовуються за призначенням та під постійним контролем лікаря-психіатра чи іншого медичного працівника, на якого власником психіатричного закладу чи уповноваженим ним органом покладені обов'язки з надання психіатричної допомоги, і застосовуються лише в тих випадках, формах і на той час, коли всіма іншими законними заходами неможливо запобігти діям особи, що являють собою безпосередню небезпеку для неї або інших осіб;

- стаття 13 Закону встановлює, що особа госпіталізується до психіатричного закладу добровільно - на її прохання або за її усвідомленою згодою; особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна;

- стаття 1 Закону встановлює, що "усвідомлена згода особи" - це така згода, яка вільно висловлена особою, здатною зрозуміти інформацію, що надається доступним способом, про характер її психічного розладу та прогноз його можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги, методи діагностики, лікування та лікарські засоби, що можуть застосовуватися в процесі надання психіатричної допомоги, їх побічні ефекти та альтернативні методи лікування.

1. Аналіз Подання щодо визнання неконституційності положення третього речення частини першої статті 13 Закону з огляду на використання конструкції "без судового контролю" дозволяє стверджувати, що суб'єкт права на Подання розуміє конституційність існуючого механізму, однак штучно конструює конституційний конфлікт положень Закону і статті 29 Конституції України. Саме через це використовується конструкція, характерна для конституційних подань щодо офіційного тлумачення, а не щодо конституційності, оскільки пропонується визнати неконституційним не конкретне положення закону, а віртуальну конструкцію "положення закону + власне розуміння механізму госпіталізації" в розумінні виключно суб'єкта Подання.

Однак очевидно, що Конституційний Суд України ні за яких обставин не може визнати неконституційною віртуальну конструкцію, відсутню в чинному законодавстві.

2. Відповідно до статті 1 Закону потрібна "усвідомлена згода особи" щодо госпіталізації до психіатричного закладу. Однак категорія "усвідомлена згода особи" в принципі не може застосовуватися до осіб, визнаних в законному порядку недієздатними. Опікун є елементом "in loco", який репрезентує усвідомлену згоду. Власне для цього український законодавець і використав проміжний елемент в механізмі госпіталізації - опікуна, запровадивши для даного випадку непрямий судовий контроль, оскільки особа опікуна визначається судом. І виключна причина появи такого проміжного елемента - недієздатність особи.

Однак очевидно, що Конституційний Суд України не може визначити неконституційність інституту недієздатності.

3. Стаття 29 Конституції України має певні особливості формулювання, а саме:

- свобода не є абсолютною категорією, оскільки сама ж стаття містить низку обмежень щодо неї, причому перелік обмежень, встановлених Конституцією України, чітко не визначений та не встановлений;

- спосіб формулювання "має право на свободу" означає встановлення свободи не як фундаментальної цінності, а як одного з переліку прав, які можуть мати виключення та обмежуватися законом;

- свобода саме як фундаментальна цінність не гарантована Конституцією України.

Вказані особливості статті 29 Конституції України дозволяють стверджувати, що свобода має межі застосування, які, власне, встановлюються законом та легітимною процедурою. Позиція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини просто констатує її незгоду з існуючим механізмом госпіталізації через неадекватне розуміння/сприйняття статті 29 Конституції України, а саме необмежене розуміння свободи та виключно конституційне її гарантування. Власне, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини піклується про евентуальне удосконалення законодавства.

Однак очевидно, що удосконалення будь-яких положень законів України не може бути підставою для визнання їх неконституційними Конституційним Судом України.

4. Вказана аргументація повинна була бути врахована Конституційним Судом України і призвести або до припинення провадження у цій справі, або до визнання механізму госпіталізації - конституційним.

II. Заперечення концепції Рішення.

Концептуальна особливість суспільних відносин, які розглядалися в Рішенні, полягає в тому, що вони функціонують у відповідності до особливостей романо-германської системи права. Остаточну форму цим відносинам визначають - специфіка джерел права цієї системи (заперечення прецеденту як джерела права), поділ права на публічне і приватне (інститут недієздатності, інститут опіки) тощо. Для романо-германської системи права характерне мультигарантування прав і свобод - судовим, непрямим судовим, квазісудовим і позасудовим порядком, в тому числі через сукупну дію вказаних чинників. У той же час до загальної системи права через її особливості, зокрема відсутність вищезазначеної специфіки романо-германської системи права, лише суд є гарантом формальних приписів закону. Власне, в цій дихотомії правових систем і полягає концептуальна невизначеність Рішення.

Кожна з вищевказаних систем має свої вади і свої переваги. Однак змішування принципів функціонування цих систем призводить до серйозних напружень в системі: норма права - джерело права - система права. За таких обставин розмивається поняття правової норми, межа приватного і публічного руйнується, правові інститути починають суперечити один одному. Яскравий приклад цього - намагання запровадити в Україні типовий інститут загального права "trust" і те, до яких фатальних наслідків це призвело.

В загальному праві концепція необмеженого судового контролю не підлягає сумніву по тій простій причині, що ніякий інший контроль не є для цієї системи ні природнім, ні навіть можливим. Для романо-германського права, в тому числі через системний поділ права на приватне і публічне, характерне використання інститутів приватного права (опіка) для забезпечення функціонування права публічного (права і свободи).

Суть цієї справи відповідно до сформульованого "специфічно-юридичним" чином Подання полягала в заміні однієї конституційної моделі, характерної для романо-германського права, іншою - характерною для загального права. Власне, у цьому полягає концептуальна помилка Рішення, оскільки не можна замінити одну конституційну модель іншою через суб'єктивні фактори - власні вподобання, нерозуміння засад функціонування правових систем, неадекватність сприйняття моделі конституційного конфлікту, специфічне розуміння засобів та можливостей конституційного контролю тощо.

Очевидно, що заміна однієї моделі конституційних відносин на іншу, в тих випадках, коли це раціонально, доцільно або необхідно, - сфера прерогатив легіслатури або безпосередньої демократії. Очевидно також і те, що Конституційний Суд України не є ні легіслатурою, ні будь-якою з відомих форм безпосередньої демократії.

III. Заперечення методології Рішення.

1. В абзаці першому пункту 3 мотивувальної частини Рішення стверджується, що "держава... повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини".

Насамперед Конституційний Суд України не вказав, у чому власне полягало неефективне правове регулювання даного механізму госпіталізації. Можливо, він і неконституційний. Але неконституційність і неефективність - це принципово різні речі. Навіть більше, те, що найбільш ефективне в державі, як правило, має мало спільного з конституцією. Наприклад, органічна єдність публічної влади, "сталінські трійки" тощо.

Наведене твердження Конституційного Суду України суперечить фундаментальним знанням та поняттям про правову державу та, власне, формальній логіці. Правова доктрина виходить з понять доброчесності правової держави та її інститутів. Вважається, що правова держава в усіх її проявах функціонує відповідно до права як вищої цінності. Звичайно, якщо інше не було доведено законним порядком. Тобто правова держава не робить що-небудь на шкоду. В ідеалі вона лише може помилятися. Частковим проявом цього є "презумпція конституційності нормативних актів". Зобов'язати державу "утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини" - те ж саме, що зобов'язати сонце ніколи не заходити. Теоретично це можливо, і цікаво. Але практика завжди заперечує подібні теорії.

Парадокс цієї ситуації в тому, що власне Конституційний Суд України і є одним із тих елементів, за допомогою яких держава у випадку помилки вводиться у "правове русло". Простіше кажучи Конституційний Суд України намагається позбавити себе "роботи" у сфері захисту прав і свобод людини.

2. В абзаці другому пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційний Суд України зазначив, що "вважає за необхідне вказати такий порядок виконання цього рішення: до моменту законодавчого врегулювання питання забезпечення судового контролю за госпіталізацією до психіатричного закладу недієздатної особи на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра така госпіталізація можлива лише за рішенням суду".

З огляду на це посилання на статтю 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" у даному випадку є формальним і неадекватним, оскільки вказана стаття встановлює порядок виконання рішення, а не порядок регулювання суспільних відносин. Конституційний Суд України припустився кричущої помилки, застосувавши підміну понять та суті, викладеної у цій частині Рішення, і вийшов за межі своїх повноважень - самостійно врегулював суспільні відносини у спосіб, не передбачений ні Конституцією України, ні українським законодавством.

Даний пункт у Рішенні, очевидно, з'явився через усвідомлення Конституційним Судом України загроз, пов'язаних із застосуванням наступного конституційного контролю, зокрема евентуального створення правових лакун. Однак спосіб, який він обрав - свавільне розуміння статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" - призвів до найстрашнішої ситуації, яка може статись з органом конституційного контролю - виходу за межі власних повноважень і, як наслідок, правотворчості.

На сьогодні механізм госпіталізації, що був передбачений статтею 13 Закону, регулюється виключно Рішенням.

Таким чином, Конституційний Суд України самостійно врегулював суспільні відносини, порушивши при цьому приписи статей 6, 8, 85, 91, 92, 147, 150 Конституції України.

IV. Заперечення резолютивної частини Рішення.

1. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційний Суд України стверджує, що слід "визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III з наступними змінами у взаємозв'язку з положенням частини другої цієї статті стосовно госпіталізації особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю".

Системно-логічне дослідження цього пункту дозволяє стверджувати, що Конституційний Суд України визнав неконституційною не конкретну норму, а певний підхід відповідно до суб'єктивних уявлень про нього суб'єкта права на Подання, оскільки ніяких можливостей визнати очевидно конституційну норму неконституційною не було. Саме через це в резолютивній частині Рішення з'являється конструкція "без судового контролю" відсутня і в конкретній нормі, і в конкретному механізмі.

Очевидно, що Конституційний Суд України в цьому випадку ще раз вийшов за межі своїх повноважень, виконавши функцію легіслатури.

2. Побажання Конституційного Суду України, висловлене в рекомендації Верховній Раді України "привести положення законодавства України у сфері надання психіатричної допомоги у відповідність до цього рішення", своєю невизначеністю і абстрактністю навряд чи сприятиме якимось практичним крокам у цьому напрямку, адже в мотивувальній частині Рішення відсутня частина, в якій б вказувалось, про яке законодавство загалом, і нормативні акти зокрема йдеться. Саме до цього пункту і слід було застосовувати статтю 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" і визначити масив законодавчих робіт, пов'язаних із заміною одного механізму госпіталізації іншим.

Обмежившись "благими намірами" щодо приведення системи нормативних актів, які регулюють дане питання, у відповідність до Конституції України у правовій системі України, Конституційний Суд України зайвий раз засвідчив нерозуміння наслідків та відсутність їх прогнозування від порушення взаємозв'язків у системі відносин, що включає в себе повноваження легіслатури, уряду, судової влади та конституційного контролю; функціонування базових правових інститутів - дієздатність, опіка; професійні стандарти та професійна етика тощо. І вчергове справдилась мудрість про те, що "благими намірами вимощена дорога в пекло". Виключно теоретична проблема в контексті того, який спосіб правового регулювання кращий, до того ж з обмеженою сферою застосування, буде мати наслідком чергову дискредитацію Конституційного Суду України через неодноразовий вихід за межі власних повноважень, порушення взаємозв'язків у правовій системі, розширення сфери неадекватного розуміння та застосування інститутів опіки та дієздатності тощо. Чи слід було платити таку "ціну" за такі "результати" - питання залишається відкритим.

 

Суддя
Конституційного Суду України

І. Д. Сліденко

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Шаптали Н. К. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу"
(справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу)

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" висловлюю окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016 (далі - Рішення).

У Рішенні Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року N 1489-III з наступними змінами у взаємозв'язку з положенням частини другої цієї статті стосовно госпіталізації особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю.

Виходячи з важливості порушених у конституційному поданні питань та необхідності їх вирішення, підтримуючи в цілому закладену у Рішенні ідею про судовий контроль за госпіталізацією особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра, вважаю за доцільне висловити певні міркування щодо деяких аспектів мотивувальної частини Рішення.

1. Конституція України визначає основні функції і повноваження Конституційного Суду України. Так, у пункті 1 частини першої статті 150 Основного Закону України регламентовано, що до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Відповідно до положень статті 2 Закону України "Про Конституційний Суд України" завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Вказане завдання випливає з принципу верховенства Конституції України та реалізується Конституційним Судом України шляхом здійснення конституційного нормоконтролю законів та інших правових актів органів державної влади, перевірка яких здійснюється на предмет дотримання конституційних принципів, закладених Основним Законом України.

Враховуючи наведене варто зазначити, що рішення про відповідність чи невідповідність Конституції України законів та інших правових актів органів державної влади, визначених у пункті 1 частини першої статті 150 Основного Закону України, як правило, приймаються Конституційним Судом України за результатами аналізу змісту їх положень та конституційних норм, яким, на думку суб'єкта права на конституційне подання суперечать ці положення, а також за результатами дослідження тих положень Конституції України, які стосуються питання, що розглядається. Однак це не виключає того, що при формуванні правової позиції щодо порушеного питання Конституційний Суд України може використовувати результати дослідження інших положень Конституції України, положення актів національного законодавства України та міжнародних актів.

Посилання на міжнародні акти та практику Європейського суду з прав людини є необхідним, однак воно має розкривати розуміння саме норм Конституції України крізь призму міжнародних стандартів.

Натомість, мотивувальна частина Рішення фактично базується на дослідженні Конституційним Судом України міжнародних актів та перевірці оспорюваного положення на предмет узгодження з цими документами, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Рекомендацією Парламентської Асамблеї Ради Європи з психіатрії та прав людини від 1 січня 1994 року N 1235, а також практикою Європейського суду з прав людини тощо. Однак такий підхід до прийняття Рішення не узгоджується із завданням Конституційного Суду України щодо перевірки законів та інших правових актів органів державної влади на відповідність Конституції України (конституційність).

Так, у підпункті 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційний Суд України аналізує низку міжнародних актів, фактично перевіряючи положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" на відповідність цим актам. За результатами такої перевірки Конституційний Суд України дійшов висновку щодо необхідності здійснення судового контролю над втручанням у право на свободу та особисту недоторканність психічнохворої особи під час її госпіталізації до психіатричного закладу без її згоди, що виходить за межі його повноважень та не узгоджується з його завданням.

Крім того, звертаю увагу, що викладене у Рішенні дослідження міжнародних актів майже у всіх пунктах його мотивувальної частини, позбавляє його побудову певної структурованості, що впливає на розуміння, якій саме нормі Конституції України не відповідає оспорюване положення.

2. Викликає певні застереження абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення щодо визначення відповідно до статті 3 Конституції України "обов'язку створення належного правового механізму захисту конституційних прав і свобод особи".

Так, у статті 3 Основного Закону України закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Наведені положення Основного Закону України не встановлюють жодних обов'язків держави щодо створення правового механізму захисту конституційних прав і свобод особи, а тому викладене у Рішенні їх трактування є довільним.

Аналіз змісту статті 3 Конституції України дає підстави стверджувати про встановлення у ній фундаментальних соціальних цінностей держави, таких як людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, а також про визначення змісту і спрямованості діяльності держави, які полягають в утвердженні прав і свобод людини та їх гарантій, встановленні відповідальності держави перед людиною за її діяльність із врахуванням її обов'язків.

3. Вважаю за необхідне висловити застереження щодо пункту 4 мотивувальної частини Рішення стосовно визначеного Конституційним Судом України порядку його виконання. Суд вказав, що "до моменту законодавчого врегулювання питання забезпечення судового контролю за госпіталізацією до психіатричного закладу недієздатної особи на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра така госпіталізація можлива лише за рішенням суду".

Відповідно до положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну допомогу" "Особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна".

У цьому випадку Конституційний Суд України застосував "судовий активізм". Однак його застосування має бути виправданим та покращувати ситуацію. Це було б можливим за наявності законодавчого механізму реалізації судового контролю за госпіталізацією до психіатричного закладу особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною. Отже, до врегулювання цього питання процесуальними кодексами України пункт 4 мотивувальної частини Рішення породжуватиме проблеми як для суддів, які мають приймати відповідні рішення, так і для медичних закладів, які мають лікувати психічнохворих.

 

Суддя
Конституційного Суду України

Н. К. Шаптала

Опрос