Идет загрузка документа (54 kByte)
Главный правовой
портал Украины
Главный правовой
портал Украины
Остаться Попробовать

По делу по конституционному представлению Президента Украины относительно соответствия Конституции Украины (конституционности) положений части второй статьи 5, части третьей статьи 9 Закона Украины "О ценах и ценообразовании" и раздела II "Заключительные положения" Закона Украины "О внесении изменений в Закон Украины "О ценах и ценообразовании" (дело о ценах и тарифах на жилищно-коммунальные и другие услуги)

Конституционный Суд
Решение от 10.02.2000 № 2-рп/2000
действует с 10.02.2000

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" і розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення"
(справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги)

м. Київ
10 лютого 2000 року
N 2-рп/2000
 

Справа N 1-21/2000 

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Скоморохи Віктора Єгоровича - головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Євграфова Павла Борисовича,

Козюбри Миколи Івановича,

Корнієнка Миколи Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Мартиненка Петра Федоровича,

Мироненка Олександра Миколайовича,

Німченка Василя Івановича - суддя-доповідач,

Розенка Віталія Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Селівона Миколи Федосовича,

Тимченка Івана Артемовича,

Тихого Володимира Павловича,

Чубар Людмили Пантеліївни,

Шаповала Володимира Миколайовича,

Яценка Станіслава Сергійовича,

за участю представників суб'єкта права на конституційне подання - Президента України - Кальника Віктора Мартиновича, першого заступника Міністра економіки України, Стичинського Броніслава Станіславовича, першого заступника Міністра юстиції України; представників Верховної Ради України - Сокерчака В'ячеслава Михайловича, першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, Донченка Юрія Григоровича, першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці, Селіванова Анатолія Олександровича, Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України, а також Носова Владислава Васильовича, Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 3 грудня 1990 року N 507-XII в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року N 495-XIV і розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення".

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року і розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення".

Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 71, 75 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність спору стосовно конституційності положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року.

Заслухавши суддю-доповідача Німченка В. І., пояснення Кальника В. М., Стичинського Б. С., Сокерчака В. М., Донченка Ю. Г. і дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Президент України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати неконституційним Закон України від 17 березня 1999 року "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення".

Зазначеним Законом статтю 5 Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 3 грудня 1990 року доповнено частиною другою, згідно з якою у разі виникнення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплатах забороняється до погашення такої заборгованості підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України, а статтю 9 - частиною третьою, яка передбачає, що ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв'язку встановлюються Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України.

Пунктом 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" визначено, що оплата житлово-комунальних послуг та послуг громадського транспорту здійснюється громадянами України за цінами і тарифами, встановленими відповідно Кабінетом Міністрів України, Національною комісією з питань регулювання електроенергетики України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, за станом на 1 червня 1998 року.

Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що, прийнявши цей Закон, Верховна Рада України вийшла за межі своєї компетенції, визначеної Конституцією України (статті 85, 92), і перебрала на себе повноваження, які Конституцією України покладено на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Цим самим Верховна Рада України порушила принцип поділу влади в Україні (частина перша статті 6 Конституції України).

Президент України також зазначає, що відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України проведення цінової політики у державі забезпечує Кабінет Міністрів України. Ці повноваження Кабінету Міністрів України передбачені і статтею 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення".

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення, на думку Президента України, підтверджено також Рішенням Конституційного Суду України від 2 березня 1999 року, в якому визнано таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним), Закон України "Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України" від 23 липня 1998 року. Незважаючи на це, Верховна Рада України прийняла закон, в якому відтворено норми, визнані Рішенням Конституційного Суду України неконституційними.

У зв'язку з цим суб'єкт права на конституційне подання вважає положення частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року і розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" неконституційними.

Заперечуючи проти аргументів, наведених у конституційному поданні, Голова Верховної Ради України в письмовому поясненні Конституційному Суду України та представники Верховної Ради України в процесі розгляду справи на відкритому пленарному засіданні зазначили, що Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" прийнято Верховною Радою України в межах її повноважень, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини першої статті 85 та пунктами 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України. Що ж до Рішення Конституційного Суду України від 2 березня 1999 року, то, на їх думку, Верховна Рада України керується ним у виконанні своїх законотворчих функцій у різних сферах регулювання суспільних відносин, в тому числі і у сфері політики ціноутворення. Зокрема, повноваження щодо визначення засад цієї політики Верховна Рада України реалізувала у Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року.

2. Принцип поділу державної влади в Україні (стаття 6 Конституції України) означає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, реалізуючи свої повноваження, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Виходячи з наведених положень Конституційний Суд України у Рішенні від 2 березня 1999 року висловив правову позицію щодо розмежування повноважень Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади у сфері формування та реалізації цінової політики. Відповідно до цієї правової позиції Верховна Рада України згідно з пунктом 5 частини першої статті 85 Конституції України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, у тому числі цінової як однієї із складових внутрішньої економічної і соціальної політики держави. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення цінової політики (пункт 3 статті 116 Конституції України). Це означає реалізацію урядом визначених парламентом основ встановлення і застосування цін і тарифів, що логічно включає їх регулювання та контроль за ними.

Засади цінової політики - це відправні, вихідні ідеї, які виражають найважливіші підвалини і закономірності політики цін, в той же час - це відносно самостійна, відокремлена від конкретного регулювання цін і тарифів категорія. Головною метою засад цінової політики є спрямування і забезпечення збалансованості усього механізму ціноутворення, єдності в регулюванні відносин у цій сфері.

Внесені до Закону України "Про ціни і ціноутворення" зміни, зокрема положення частини другої статті 5, не узгоджуються з поняттям "засади цінової політики", оскільки фактично сформульовано юридичну норму, аналогічну за змістом (хоча й досконалішу з точки зору юридичної техніки) з нормою статті 1 Закону України "Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України" від 23 липня 1998 року, який Конституційним Судом України визнано таким, що суперечить Конституції України (неконституційним). Зазначене положення не узгоджується також з вимогами пункту 6 статті 92 Конституції України, відповідно до яких законами України визначаються лише основи соціального захисту. А проведення політики соціального захисту, як і цінової політики, згідно з пунктом 3 статті 116 Конституції України віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України.

3. Невід'ємною частиною реалізації засад політики ціноутворення в державі є визначення механізму та конкретних органів, на які покладено обов'язки щодо забезпечення виконання політики в цій сфері. Такими органами, зокрема, є: Кабінет Міністрів України, який визначає перелік продукції, товарів і послуг, на які можуть бути затверджені відповідними органами виконавчої влади фіксовані та регульовані ціни і тарифи, порядок реалізації повноважень цих органів в галузі встановлення і застосування цін і тарифів, здійснення контролю за цінами (тарифами); органи Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування, які встановлюють тарифи оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг.

Вносячи зміни до Закону України "Про ціни і ціноутворення", Верховна Рада України заборонила підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України (частина друга статті 5), та визначила, що оплата за ці види послуг здійснюється за цінами і тарифами, встановленими відповідно Кабінетом Міністрів України, Національною комісією з питань регулювання електроенергетики України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, за станом на 1 червня 1998 року (пункт 2 розділу II "Прикінцеві положення"). Здійснивши безпосереднє регулювання цін і тарифів, Верховна Рада України, по суті, втрутилась у сферу повноважень відповідних органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування і в такий спосіб порушила принцип поділу державної влади, що суперечить статтям 6, 19, 116, 137, 143 Конституції України.

4. Не відповідають Конституції України (є неконституційними) і положення частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" стосовно встановлення Кабінетом Міністрів України цін і тарифів на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв'язку за погодженням з Верховною Радою України.

Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Погодження Кабінетом Міністрів України цін і тарифів з Верховною Радою України, як цього вимагає частина третя статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення", не випливає з контрольних повноважень Верховної Ради України, передбачених Конституцією України. Верховна Рада України, зобов'язавши Кабінет Міністрів України встановлювати ціни у цій сфері за погодженням з нею, вийшла за межі своїх повноважень, визначених Конституцією України.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" та пункт 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року є такими, що не відповідають Конституції України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70, 75 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), такі положення Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 3 грудня 1990 року в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року:

1.1. частини другої статті 5 Закону: "У разі виникнення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплатах забороняється до погашення такої заборгованості підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України";

1.2. частини третьої статті 9 Закону: "Ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв'язку встановлюються Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України".

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року, за якими "Оплата житлово-комунальних послуг та послуг громадського транспорту здійснюється громадянами України за цінами і тарифами, встановленими відповідно Кабінетом Міністрів України, Національною комісією з питань регулювання електроенергетики України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, за станом на 1 червня 1998 року".

3. Положення Закону України "Про ціни і ціноутворення", а також положення розділу II Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення", що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення Конституційним Судом України.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Корнієнка М. І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону "Про ціни і ціноутворення" і розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення"
(справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги)

1. Не заперечуючи в принципі проти висловленої в цьому Рішенні правової позиції, за якою згідно з Конституцією України Верховна Рада України визначає засади цінової політики як однієї із складових внутрішньої і зовнішньої політики держави, а Кабінет Міністрів України забезпечує проведення цінової політики, не можна беззастережно погодитися з тим, що цінова політика - це відокремлена від конкретного регулювання цін і тарифів категорія, а тому положення доповненої частини другої статті 5 Закону України "Про ціни і ціноутворення" (далі - Закон) є неконституційними.

У своєму Рішенні від 2 березня 1999 року (справа про комунальні послуги) Конституційний Суд України дійшов висновку, що цінова політика реалізована Верховною Радою України у цьому Законі, а сформульовані в ньому засади політики ціноутворення (стаття 3) не суперечать положенням Конституції України (пункт 2 мотивувальної частини Рішення).

На мій погляд, оцінюючи положення частини другої статті 5 Закону на предмет відповідності їх основним принципам цінової політики, Конституційний Суд України не врахував ситуацію, що склалася в державі після прийняття цього законодавчого акта (3 грудня 1990 року) у зв'язку з тривалою заборгованістю з виплати заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат, з одного боку, та постійним зростанням цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, з другого боку, а також те, що статтею 3 Закону врегульовано не тільки принципи рівності економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, розширення сфери застосування вільних цін та їх орієнтації на рівень світового ринку, а й принцип протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг.

2. Житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту надаються підприємствами та організаціями, що належать до публічної (державної та комунальної) власності, яка з огляду на природу її суб'єктів (народ України, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у місті) покликана виконувати не комерційну, а важливу соціальну функцію. Громадяни, зазначається у статті 41 Конституції України, для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону в редакції від 3 грудня 1990 року органи державної влади послідовно проводять у життя заходи щодо підтримки життєвого рівня населення, в першу чергу низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, шляхом введення компенсації втрат у зв'язку з підвищенням цін і тарифів, а також шляхом індексації доходів стосовно соціально-економічних груп населення.

Відомо, що від рівня цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту значною мірою залежить життєвий рівень усього населення, зокрема й тих його соціально-економічних груп, які не віднесені до низькооплачуваних і малозабезпечених, особливо ж в умовах, коли заборгованість з виплати заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат стає загальнонаціональною проблемою. Тому з огляду на важливе соціальне значення названих послуг ціни на них мають бути соціально захищеними, а отже, регульованими. До того ж органи, які відповідно до Закону мають право регулювати ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, зокрема Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи рад, певною мірою є природними монополістами у справі надання таких послуг, оскільки саме вони управляють об'єктами державної та комунальної власності. Таким чином, і щодо цих органів потрібні відповідні стримування та противаги.

Тому норма частини другої статті 5 Закону, відповідно до якої "у разі виникнення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплатах забороняється до погашення такої заборгованості підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту", є нормою-принципом. Вона логічно вписується у зміст статті 5 Закону, що має назву "Соціальний захист населення від підвищення цін і тарифів", і не суперечить іншим його нормам, зокрема статті 3, а також Конституції України, згідно з якою до повноважень Верховної Ради України належить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, законодавче врегулювання організації і діяльності органів виконавчої влади, засад місцевого самоврядування (пункт 5 частини першої статті 85, пункти 12 і 15 частини першої статті 92).

 

Суддя
Конституційного Суду України
 

 
М. Корнієнко
 

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Савенка М. Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" і розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення"
(справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги)

Відповідно до статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" викладаю окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги.

1. На обгрунтування неконституційності частини другої статті 5 Закону України "Про ціни і ціноутворення" (далі - Закон) Суд послався на принцип поділу державної влади та обов'язок органів державної влади і органів місцевого самоврядування діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 6, 19 Конституції України), а також на правову позицію, висловлену в Рішенні Конституційного Суду України від 2 березня 1999 року, за якою розмежовано повноваження Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади у сфері формування та реалізації цінової політики. Суд також вказав на те, що положення частини другої статті 5 Закону не узгоджуються з визначенням Конституційним Судом України поняття засад цінової політики як відправних, вихідних ідей, що "виражають найважливіші підвалини і закономірності політики цін", яка є відносно самостійною, відокремленою від конкретного регулювання цін і тарифів категорією. Саме засади цінової політики, як однієї із складових внутрішньої економічної і соціальної політики держави, відповідно до пункту 5 частини першої статті 85 Конституції України визначає Верховна Рада України.

Конституційний принцип поділу державної влади та обов'язок органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 6, 19 Конституції України), поширюється на всі органи державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб, у тому числі і на Конституційний Суд України.

За правилами глави 10 Закону України "Про Конституційний Суд України", яка регулює особливості провадження у справах щодо конституційності правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, на підставі якої розглянуто справу, Суд міг вирішувати питання щодо конституційності лише нормативно-правових актів, що встановлюють повноваження органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Він повинен був з'ясувати, що саме є предметом спору стосовно частини другої статті 5 Закону: надання повноважень певним органам влади чи її конституційність за матеріальним змістом, і дати в резолютивній частині Рішення відповідний висновок.

На жаль, відповіді на це питання Рішення не дає. А зміст частини другої статті 5 Закону не дозволяє, на мою думку, зробити висновок, що нею визначено повноваження певного органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Конституційний Суд України завжди може послатися на правову позицію, висловлену в мотивувальній частині одного з його рішень, якщо вона відповідає Конституції України, є юридично бездоганною та обгрунтованою. Цього не можна сказати про правову позицію, викладену в Рішенні від 2 березня 1999 року, в якому, як і в цьому Рішенні, Конституційний Суд України вирішив питання щодо конституційності оспорюваних положень законів шляхом тлумачення вигаданої ним категорії - "засади цінової політики".

Словосполучення "засади цінової політики" не міститься в нормах Основного Закону, які визначають повноваження органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування (статті 85, 116, 137, 143 Конституції України). Конституція України відносить до повноважень Верховної Ради України визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики (пункт 5 частини першої статті 85), а Кабінет Міністрів України забезпечує проведення цінової політики (пункт 3 статті 116). У Законі України "Про ціни і ціноутворення" вживається термін "політика ціноутворення". Вирішуючи спір щодо конституційності Закону, яким встановлено повноваження органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, необхідно виходити з конституційних понять, термінів, інших положень Основного Закону, а також функцій, які виконують певні органи влади. Принцип поділу державної влади розмежовує органи державної влади за функціональною ознакою: законодавча влада приймає закони, а виконавча влада їх застосовує.

До повноважень Верховної Ради належить визначення інших функцій Кабінету Міністрів України, крім установлених Конституцією України (пункт 10 статті 116), визначення організації та діяльності органів виконавчої влади (пункт 12 частини першої статті 92), прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85).

Ці повноваження парламенту не були враховані Судом під час розгляду справи, хоча вони мають істотне значення для правильного вирішення спору щодо конституційності частини другої статті 5 Закону. Зокрема, необхідно було з'ясувати, які суспільні відносини і яке коло питань можуть регулюватися законом та чи визначена Конституцією України вся сфера суспільних відносин, що можуть ним регулюватися.

Визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики держави, її параметрів і меж є компетенцією Верховної Ради України, тому Конституційний Суд України не може шляхом тлумачення певних "категорій" визначати складові самої політики, оскільки це не належить до його повноважень.

2. У вирішенні спорів щодо конституційності нормативно-правових актів, якими визначаються повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, необхідно враховувати не лише конституційний принцип поділу державної влади, але й інші, універсальні, що мають загальнолюдську цінність, зокрема принцип соціальної держави (стаття 1 Конституції України). Згідно з цим принципом людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України). Це зобов'язує державу, її органи влади спрямовувати свою діяльність на інтереси людини, на створення їй достойного рівня життя. Такий рівень забезпечується не лише наданням можливості заробляти на життя працею, але й своєчасною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, можливістю вільно розпоряджатися своєю власністю. Внесенням змін до частини другої статті 5 Закону Верховна Рада України реалізувала принцип соціальної держави, встановивши не повноваження органів влади, а гарантії захисту людини від погіршення умов її життя, ущемлення її прав і свобод у зв'язку з невиплатою їй заробітної плати, пенсії, стипендії, інших соціальних виплат. При цьому вона діяла в межах повноважень, визначених Конституцією України, зокрема пунктом 3 частини першої статті 85, не допустивши їх перевищення. Не суперечить частина друга статті 5 Закону Конституції України і за матеріальним змістом. Таким чином, зазначена норма визнана неконституційною безпідставно.

Підтвердженням цього є невизнання неконституційними інших положень Закону України "Про ціни і ціноутворення", зокрема статті 4 "Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення", статті 5 "Соціальний захист населення від підвищення цін і тарифів" тощо, які також не стосуються засад цінової політики, якщо виходити з розуміння цієї "категорії" Конституційним Судом України.

Посилання на неузгодженість положень частини другої статті 5 Закону з вимогами пункту 6 статті 92 Конституції України щодо соціального захисту населення від підвищення цін і тарифів, відповідно до якого законами визначаються тільки основи соціального захисту, не може служити правовим обгрунтуванням їх неконституційності.

У цих положеннях взагалі не йдеться про соціальний захист, його зміст розкривається у статті 46 Конституції України. Це - право громадян "на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом". Соціальний захист є лише одним з елементів соціальної держави, її соціальної політики, поняття яких є значно ширшими.

Вирішення спорів щодо конституційності правових актів, якими визначаються повноваження органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, потребує від Суду повного і всебічного дослідження спірного питання, прийняття обгрунтованого і справедливого рішення. Неправильне вирішення таких спорів може призвести до розбалансування встановленої Конституцією України системи стримувань і противаг у діяльності різних гілок державної влади, порушення принципу поділу державної влади та її узурпації окремими органами державної влади, підриву основи конституційного ладу в Україні.

3. Не можна погодитись з Рішенням і в частині визнання неконституційною частини третьої статті 9 Закону.

Резолютивна частина пункту 1.2 Рішення суперечить його мотивувальній частині, в якій наведено переконливі мотиви неконституційності положень цієї норми лише стосовно необхідності "узгодження з Верховною Радою України" цін і тарифів на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв'язку, які встановлюються Кабінетом Міністрів України. В цьому разі Верховна Рада України розширила свої повноваження щодо здійснення парламентського контролю за актами Уряду.

Цією нормою визначено також і повноваження Кабінету Міністрів України щодо встановлення цін і тарифів на зазначені послуги. Ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв'язку стосуються всього населення, а не лише тих його верств, що потребують соціального захисту, вони можуть істотно впливати на життєвий рівень, права і свободи громадян. Тому Верховна Рада України згідно з пунктами 1, 12 частини першої статті 92, статтями 1, 3, пунктом 10 статті 116 Конституції України правильно віднесла їх встановлення до повноважень Кабінету Міністрів України.

Окремі повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення також встановлені Законом України "Про ціни і ціноутворення", однак вони ні Рішенням у справі про комунальні послуги, ні цим Рішенням неконституційними не визнані. Таким чином, Конституційний Суд України визнав право Верховної Ради України визначати повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення як складової цінової політики.

Отже, положення частини третьої статті 9 Закону в частині покладення на Кабінет Міністрів України повноважень щодо встановлення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв'язку є конституційними.

На підставі викладеного вважаю, що Конституційний Суд України мав би визнати неконституційними лише положення частини третьої статті 9 Закону України "Про ціни та ціноутворення": "за погодженням з Верховною Радою України" та пункт 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 17 березня 1999 року.

 

Суддя
Конституційного Суду України
 

 
М. Савенко
 

Опрос