Идет загрузка документа (23 kByte)
Главный правовой
портал Украины
Главный правовой
портал Украины
Остаться Попробовать

О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно усиления роли гражданского общества в борьбе с коррупционными преступлениями

Предложения Президента Украины к проекту закона Украины от 02.12.2014 № 1165
Дата рассмотрения: 19.06.2015 Карта проходжения проекта

ПРОПОЗИЦІЇ
до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами"

На підпис Президентові України надійшов прийнятий Верховною Радою України 22 травня 2015 року Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами".

Безперечно, на сучасному етапі удосконалення системи запобігання і протидії корупції, її комплексне реформування відповідно до міжнародних стандартів та успішних практик іноземних держав залишається одним із найпріоритетніших завдань формування та реалізації правової політики держави.

Як відомо, Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією, учасницею якої є Україна і яка згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, зобов'язує держав-учасниць створити спеціальні органи для боротьби з корупцією, працівники яких повинні мати високий фаховий рівень, достатній для ефективної протидії корупції, у тому числі особливо складними її формами, пов'язаними із втягненням великої кількості людей (стаття 20); вживати законодавчих та інших заходів, включаючи заходи, що дозволяють застосування спеціальних слідчих методів, які можуть бути необхідними для забезпечення можливості сприяти збиранню доказів та ідентифікувати, вистежувати, заморожувати і заарештовувати засоби та доходи, отримані від корупції, чи власність, вартість якої відповідає таким доходам (стаття 23).

Як видно з назви Закону, що надійшов на підпис, його головною метою є посилення ролі громадськості у боротьбі з корупцією, зокрема шляхом впровадження нового правового інституту у кримінальному процесі - інституту громадського обвинувачення щодо злочинів, визначених статтею 368 "Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою", статтею 370 "Провокація підкупу" Кримінального кодексу України.

Проте права, що надаються Законом, який надійшов на підпис, громадському обвинувачу (фізичній або юридичній особі, яка безпосередньо є потерпілою від кримінального правопорушення або якій стало відомо про вчинення стосовно інших осіб кримінального правопорушення, зокрема громадському об'єднанню) спричиняють ризики порушень Конституції і законів України, погіршення ситуації із дотриманням прав і свобод людини в державі, створюють загрози національній безпеці, чим нівелюється потенційний позитивний ефект від прийняття Закону.

Так, зокрема, громадський обвинувач наділяється широкими повноваженнями щодо збирання доказів, у тому числі за допомогою використання будь-яких технічних засобів. При цьому встановлюється, що до доказів у такому провадженні не застосовуватимуться правила статті 87 Кримінального процесуального кодексу України щодо недопустимості доказів (абзаци дев'ятий і двадцять шостий підпункту 4, підпункт 6, абзаци сімнадцятий, двадцять п'ятий - двадцять восьмий підпункту 27 пункту 3 розділу І Закону, що розглядається). Іншими словами, зібрані громадським обвинувачем докази визнаватимуться допустимими, навіть якщо вони отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. А до таких істотних порушень стаття 87 Кримінального процесуального кодексу України відносить, зокрема, здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження.

Таким чином, пропонований Законом, що розглядається, підхід щодо збирання та оцінки доказів у кримінальному провадженні суперечить низці конституційних гарантій прав і свобод людини, встановлених:

статтею 28 Конституції України, згідно з якою кожен має право на повагу до його гідності, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

статтею 30 Основного Закону держави, якою кожному гарантується право на недоторканність житла, не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду або у невідкладних випадках, пов'язаних із безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину;

статтею 31 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, крім винятків, установлених судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо;

статтею 32 Основного Закону держави, якою заборонено втручання в особисте і сімейне життя (крім випадків, передбачених Конституцією України), а також проголошено недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини).

Встановлення допустимості доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав людини і основоположних свобод, також не відповідає закріпленому у частині третій статті 62 Конституції України принципу, за яким обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Закон у наведеній частині суперечить і статтям 5, 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка зобов'язує держав-учасниць Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд і право на повагу до приватного і сімейного життя, а також не враховує практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення Європейського суду з прав людини у справі "Волохи проти України").

Також необхідно враховувати, що надання Законом приватним особам права використовувати технічні засоби несе суттєві загрози національній безпеці України. Зокрема, це сприятиме більш вільному використанню відповідних технічних засобів іноземними розвідками та дозволить їм використовувати їх під прикриттям збирання інформації для громадського обвинувачення.

Крім того, пропоновані Законом зміни до Кримінального процесуального кодексу України не відповідають засадничим положенням цього Кодексу.

Як уже зазначалось, Законом, що надійшов на підпис, запроваджується можливість збирання громадськими обвинувачами доказів із застосуванням будь-яких технічних засобів (абзаци двадцять шостий та двадцять восьмий підпункту 27 пункту 3 розділу І Закону). Отже, громадські обвинувачі уповноважуються на проведення, зокрема, таких дій, як аудіо-, відеоконтроль особи чи місця, які регламентуються статтями 260, 270 Кримінального процесуального кодексу України. У зв'язку з цим слід наголосити, що згідно зі статтею 246 "Підстави проведення негласних слідчих (розшукових) дій" названого Кодексу вказані дії можуть здійснюватися виключно у ході кримінальних проваджень щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. Утім не всі злочини, щодо яких громадські обвинувачі можуть за Законом здійснювати збір доказів із застосуванням технічних засобів, є тяжкими та особливо тяжкими.

Із тексту Закону випливає, що громадяни уповноважуються збирати докази із застосуванням технічних засобів ще до початку кримінального провадження (абзаци двадцять п'ятий та двадцять шостий підпункту 27 пункту 3 розділу І). Такий підхід суперечить частині третій статті 214 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до якої здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Слід також зазначити, що відповідно до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, визнається оперативно-розшуковою діяльністю (стаття 2). Тож передбачені для громадських обвинувачів повноваження зі збирання та надання доказів є не чим іншим, як уповноваженням їх здійснювати заходи оперативно-розшукової діяльності. Тому наведені положення Закону, що надійшов на підпис, суперечать Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", яким установлено, що проведення оперативно-розшукової діяльності громадськими, приватними організаціями та особами забороняється (частина друга статті 5). З цього приводу Конституційний Суд України наголосив, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може грунтуватися на фактичних даних, одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності (Рішення від 20 жовтня 2011 року N 12-рп/2011).

У зв'язку з цим необхідно також ураховувати, що статтею 121 Конституції України передбачений нагляд органів прокуратури за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство (пункт 3 частини першої), та нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (пункт 5 частини першої). У той же час Конституція України не передбачає нагляду з боку держави за додержанням законів приватними особами при проведенні оперативно-розшукової діяльності. Будь-якого механізму контролю за такою діяльністю щодо дотримання законності не передбачає і Закон, що надійшов на підпис.

Це створює підгрунтя для зловживань правом, унеможливить гарантування державою прав та свобод людини, передбачених Конституцією України.

Зокрема, надання Законом, що надійшов на підпис, громадському обвинувачу права звертатися з клопотанням до слідчого, прокурора про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, а у разі відмови слідчого, прокурора - безпосередньо до суду із таким клопотанням (абзац двадцять восьмий підпункту 4, абзац другий підпункту 10 та підпункт 13 пункту 3 розділу І) створює ризики недобросовісної реалізації громадським обвинувачем цього права шляхом здійснення тиску, шантажу на посадових осіб, щодо яких ведеться (або може розпочатися за заявою громадського обвинувача) кримінальне провадження, у тому числі з метою відсторонення зазначених осіб від посад. Це може призвести до неправомірного втручання в діяльність органів влади та посадових осіб або взагалі паралізувати їх діяльність, що може бути широко використано іноземними спецслужбами для здійснення диверсійно-підривної діяльності.

Законом, який надійшов на підпис, передбачається, що кримінальне провадження у формі громадського обвинувачення розпочинається слідчим, прокурором на підставі заяви особи щодо кримінальних правопорушень та відповідної заяви зазначеної особи про проведення кримінального провадження у формі громадського обвинувачення. Особа, яка ініціювала початок кримінального провадження, є стороною кримінального провадження з моменту подання заяви про проведення кримінального провадження у формі громадського обвинувачення та зберігає цей процесуальний статус на всіх стадіях кримінального провадження. Громадський обвинувач може підтримувати обвинувачення в суді спільно з прокурором незалежно від згоди потерпілого (абзаци четвертий, п'ятий підпункту 4, абзаци четвертий, дванадцятий та тринадцятий підпункту 27 пункту 3 розділу І).

Відтак, на будь-яку фізичну чи юридичну особу як на громадського обвинувача фактично покладаються повноваження прокурора щодо підтримання обвинувачення в суді поряд із прокурором. Це є неприйнятним, оскільки Конституцією України функцію підтримання обвинувачення в суді покладено безпосередньо на прокуратуру (стаття 121), а Законом України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (набирає чинності 15 липня 2015 року) делегування функцій прокуратури, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами заборонено (стаття 5).

Водночас надання Законом, що розглядається, громадянам повноважень щодо підтримання обвинувачення у суді (з огляду на відсутність юридичної підготовки, практичних навичок, наявність яких не вимагатиметься) здебільшого призводитиме до низької якості здійснення кримінального переслідування та відсутності належної доказової бази у таких кримінальних провадженнях і, як наслідок, - винесення виправдувальних вироків щодо осіб, які насправді винні у вчиненні відповідних кримінальних правопорушень. Винесення такого вироку (ураховуючи, що особа не може двічі притягатися до відповідальності за одне й те саме діяння) виключатиме можливість здійснення кримінального провадження по відповідних злочинах у загальному порядку, що навряд чи буде позитивним здобутком в аспекті боротьби з корупцією.

Викликає зауваження і пропонований Законом механізм щодо надання громадським обвинувачам права користуватися послугами представника (абзаци другий та третій пункту 3, абзаци чотирнадцятий, сорок третій - сорок сьомий підпункту 4, абзац другий підпункту 24, абзац другий підпункту 26, абзаци тридцять дев'ятий, сорок другий, сорок третій, сорок п'ятий, дев'яносто четвертий підпункту 27 пункту 3 розділу І).

Так, Законом передбачається: якщо громадським обвинувачем виступає фізична особа, то її представником може бути особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. При цьому представник громадського обвинувача користується правами і несе обов'язки громадського обвинувача (абзац сорок шостий підпункту 4 пункту 3 розділу І). Беручи до уваги, що відповідно до статті 45 Кримінального процесуального кодексу України захисником у кримінальному провадженні є адвокат, представником громадського обвинувача згідно з концепцією Закону, що розглядається, може бути також виключно адвокат. Однак виконання функцій щодо громадського обвинувачення не узгоджується із правовим статусом адвоката, визначеним Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Аналогічне зауваження викликають і положення Закону, які передбачають можливу участь громадського обвинувача в кримінальному провадженні одночасно у процесуальному статусі свідка, потерпілого або його представника чи іншого учасника кримінального провадження (абзац чотирнадцятий підпункту 27 пункту 3 розділу І).

Підсумовуючи викладене, слід дійти висновку, що положення Закону спричиняють ризики порушень прав і свобод людини, не відповідають Конституції України, базовим законодавчим актам, міжнародним зобов'язанням України у сфері боротьби із корупцією, інтересам забезпечення національної безпеки, у зв'язку з чим пропоную його відхилити. Натомість вважаю за необхідне зосередити зусилля державних органів та інститутів громадянського суспільства на забезпеченні ефективної та дієвої реалізації існуючих законодавчих норм щодо протидії і боротьби з корупцією та участі громадськості у цьому процесі.

 

Президент України

П. ПОРОШЕНКО

Опрос